Сплячі красуні

Френк присів навпочіпки біля кішки. Він пересунув сонячні окуляри собі на лоба і, примруживсь проти різкого вранішнього світла, сказав:

— Мені жаль, пане суддя.

Наразі Сілвер не плакав, але до цього — так. Френкові нестерпно було бачити його таким, хоча Френка це не дивувало: люди люблять своїх тварин, і часто з такою відкритою щирістю, якої вони собі не можуть дозволити з іншими людьми.

Як би це назвав якийсь мозкоправ? Заміщенням? Авжеж, любов — трудна справа. Головне, Френк знав, що пильнувати в цім світі треба тих людей, які не можуть полюбити навіть кішки або собаки. І себе треба пильнувати, звичайно. Все тримати під контролем. Бути стриманим.

— Дякую вам, що приїхали так швидко, — сказав суддя Сілвер.

— Це моя робота, — відповів Френк, хоча це було й не зовсім так.

Як єдиному, хто на повну ставку опікувався в окрузі контролем за тваринами, до його урядництва належали більше єноти та бродячі собаки, а не помираючі кицьки. Втім, він вважав Оскара Сілвера своїм другом чи кимось близьким до нього. До того, як Сілвера змусили зав’язати його нирки, Френк разом із суддею вицідив не один кухоль пива в «Рипливому колесі», і саме Оскар Сілвер підказав йому адвоката зі шлюборозлучних процесів і запропонував домовитися з ним про зустріч. Сілвер також запропонував був «певного роду консультації», коли Френк зізнався, що інколи він піднімав на дружину й дочку голос (уникнувши згадки про той раз, коли він кулаком пробив стіну кухні.)

Френк так і не зустрівся ні з тим адвокатом, ні з психотерапевтом. Щодо першого, то він досі вірив, що зможе все владнати з Ілейн. Щодо другого, він вважав, що досить добре зможе контролювати свій норов, якщо люди (та ж сама Ілейн, і Нана, його дочка) розумітимуть, що в душі він якнайкраще піклується про їхні інтереси.

— Я взяв її ще кошеням, — проказував тепер суддя Сілвер. — Знайшов її отам, за гаражем. Це було зразу по тому, як Олівія, моя дружина, померла. Я розумію, курйозно таке казати, але мені це здалося чимось таким… ніби посланням.

Він поводив вказівним пальцем кицьці між вухами, ніжно гладячи. Хоча кішка не переставала мурчати, вона не потягнулася шиєю до пальця, не відреагувала. Її закривавлені очі невідривно дивилися в траву.

— Може, це й було воно, — сказав Френк.

— Це мій онук назвав її Какао, — похитав він головою, кусаючи губи. — То був якийсь клятий мерседес. Я його бачив. Якраз вийшов по газету. Гнав зі швидкістю миль шістдесят. У житловому кварталі! Ну, заради якої мети?

— Ніякої. Якого кольору був той мерседес? — Френк думав про те, що йому якось була сказала Нана кілька місяців тому. На її маршруті, яким вона розносить газети, якийсь парубок, що живе у великому будинку на верхівці Браяра, розважається гонками. Зеленим мерседесом, пригадав він, вона тоді сказала, і от тепер: