Мондеґрін
- Автор: Рафеенко Владимир Владимирович
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Меридіан Черновіц
- ISBN: 978-966-97821-2-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Мондеґрін». Краткое содержание книги:
О ці губи, стегна, великі хороші стопи сорок шостого розміру. Як у маленького велетня. О легкість і невимушеність, з якою вона скидала із себе одяг!
О незграбність цих поцілунків, чудовий несмак її прикрас. Усе це щастя ввійшло у життя Габінського, коли сонце вже почало заходити в степ, а степ нарешті переборов місто і почав запускати в нього льодяні й грайливі струмки старовинного смутку. Квітень, а точніше, сам початок травня такого-то року по Різдву Христовому на віки вічні увійшов у життя Габи і перетворив його на когось іншого.
Сосіпатра привертала до себе увагу Габінського й раніше, але зовсім не в тому сенсі, про який ідеться. По-перше, вона була мала, як комаха. По-друге, нестерпно смішна. І одяг у неї був смішний, і макіяж, і посмішка, і рухи. Миловидна, навіть дуже красива дівчинка, струнка, хороша, але чому ж ти така смішна, млять, думав Габа кожного разу, коли її бачив. По-третє, її голос. Він був ляльковий, ніби несправжній. Але при цьому не огидний. Просто чудернацько смішний. Складалося враження, що Творець, коли реалізовував свій задум стосовно неї, так і не визначився, що він, власне, бажає на виході: чи велику ляльку, веселу і смішну, а чи людину, смішну, але одночасно абсолютно трагічну. Було в ній якесь суттєве перебільшення, розбіжність між формою та її власним сенсом.
Після сміху, звичайно, до кожної нормальної істоти чоловічої статі приходило здивування. Потім наставала черга важкої і довгої задуми. Саме після нього, цього непростого етапу критичних роздумів, ляльковість Сосіпатри починала викликати у Габи щось на кшталт підсвідомого неконтрольованого жаху, якимось дивним чином поєднаного з бажанням ним, цим жахом, оволодіти.
Щоразу, коли він бачив в університетських коридорах Сосіпатру, Габінський намагався щезнути, зникнути, зійти з траєкторії її пересування, бо вона, Сосіпатра, коли зустрічала Габу, обов’язково вигадувала причину, щоб підійти, про щось запитати, поговорити. Якийсь час йому це вдавалося: він не був штатним викладачем, приходив тільки на власні спецкурси і, звичайно, заходив на кафедру, тільки коли це було потрібно. Але згодом Сосіпатра вивчила напам’ять розклад його лекцій і практичних, а також нескладну архітектуру будинку філологічного факультету, і шансів у нього майже не залишилося.
— Габрієль Богданович, — звертається до Габи Сосіпатра саме в ту мить, коли він уже вирішив, що обійшлося. — А я тут на вас чекаю.
— О, Сосіпатра! Яка приємність! — Габа ставить на підвіконня шкіряний портфель і дивиться на годинник. Як не крути, а до лекції ще двадцять хвилин. Ніякої змоги уникнути розмови немає.
— Я прочитала книгу, яку ви мені порадили минулого разу, — каже вона таким голосом і з таким виразом обличчя, що Габа мимоволі починає холонути зсередини, — така цікава! Така цікава!
— Вам сподобалося?
— Ще б пак! — вона неусвідомлено починає, як це завжди робить, пританцьовувати на місці, що виходить у неї неймовірно кумедно. Габа відчуває, як здаля-здалека до нього на всіх парах наближаються пароксизми сміху. Нестерпні, безсоромні, породжені радше люттю буття, а не радістю. — Цей ідіот у Достоєвського такий гарний, просто дуже, тільки несповна розуму, як загалом усі росіяни.
— Я б сказав, це суперечлива теза, ми не можемо дозволити собі так говорити про всіх росіян…
— Ви знаєте, — перебиває вона його, — а мене в дитинстві Шевченком звали.
Це у боксі називається аперкот. Габінський моментально червоніє і починає до крові кусати губу.
— Вас Шевченком? Чому Шевченком? — дихання перехоплює, на очах виступають неконтрольовані сльози.
— Навіть не пам’ятаю, — киває Сосіпатра, замислюється, складає губи зірочкою й остаточно перетворюється на ляльку, — може, тому, що єдина з усього класу «Кобзаря» прочитала, а може, тому, що я на нього дуже схожа.
— На кого?
— На Тараса Шевченка, — сумно дивиться дівчинка і починає мимовіль гойдатися з боку в бік, знову киває головою, — у молодості тобто, він такий гарнесенький був, — і швидко додає, — я, до речі, хотіла запитати.