Солодкий смак сльози, або Тепер я знаю, що живу…
- Автор: Дурунда Наталія
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Strelbytskyy Multimedia Publishing
- Жанр: Короткие романтические романы
Электронная книга - «Солодкий смак сльози, або Тепер я знаю, що живу…». Краткое содержание книги:
Трохи згодом Майя знайомиться з рідним братом коханого. Як виявиться, це той самий симпатичний турист із Домінікани, який подарував жінці райський відпочинок…
Що чекає на головну героїню, коли розкриється правда: щасливе майбутнє чи знову нестерпна самотність?
«Якщо справді любить — прийме мене таким, який є. Не задаватиме питань. Мовчки йтиме поруч. Якщо ж ні… Значить, не доля…», — вирішив.
Тоді відчинив дверцята, покликав водія й рушив до службової квартири.
Майя відчула, як щось м’яке впало на підлогу. Наче невеличка подушка.
Повільно обернулася й помітила свого білого м’якого ведмедика, що легко колихався на килимі після падіння з тумбочки.
Нахилилася з ліжка, підняла дорогу серцю іграшку.
— Ну що, милий, — глянула в його скляні очі. — Знову ми залишилися одні з тобою, — звернулася, мов до живої істоти. — Мабуть таки не доля, щоб маленькі дитячі рученятка торкнулися твого штучного хутра. Не доля… — притисла м’якого улюбленця до своїх грудей і міцно стисла повіки.
Минуло вісім днів. Майя взяла лікарняний і не виходила з квартири.
— Відчини негайно, бо викличу емчеесників й виламаю тобі двері! — кричала Єва. — Я не жартую!
Вона вже більше, як півгодини стояла під квартирою. Прекрасно знала, що Власова всередині й не хоче ні з ким говорити. Телефон виключила, зв'язок із зовнішнім світом обірвала. Страшно навіть уявити, що там з нею зараз.
Нарешті клацнув дверний замок.
— Чого репетуєш на весь під’їзд, як ненормальна? — сердито запитала Євтухову Майя. — Я була в душі. Не буду ж вискакувати на кожного, хто вирішить вломитися у моє помешкання.
Єва замовкла. Перед нею дійсно стояла не хвора, заморена подруга, а навпаки… Свіжа, рішуче на щось налаштована жінка.
Але перше враження може обманювати. Відштовхнувши власницю, зайшла в квартиру: всюди чисто, охайно, запаху алкоголю не чути, заспокійливого також. Та, як це розуміти?
— То з тобою дійсно все нормально? — здивувалася Єва.
— А чого ти очікувала? — насупила брови Власова. — Що сиджу тут вся згорьована, допиваю десяту пляшку міцної горілки й вириваю собі з голови по одному пасму волосся?
— Ну-у, приблизно десь так і очікувала, — зізналася Єва.
— Ясно, — кинула Власова й подалася на кухню.
— Ти куди? — знову запереживала Євтухова, наче щосекунди очікувала чогось поганого.
— Пригощати тебе свіжою випічкою, — крикнула Майя. — Ти ж у гості прийшла, чи як? Іди сюди! Не стій у коридорі, гавкаючи, як сторожова собака!
— То чого ж ти слухавки не береш? Сказала б, що все гаразд — ніхто б не панікував, — обурювалася Єва, попиваючи гарячий чай і ласуючи справді щойно випеченим кексом. — Дівчата місця собі не знаходять. А ти — виключила…
— Мені потрібен був спокій, — різко обірвала Майя безкінечну словену тираду подруги. — С-п-о-к-і-й, — по буквах чітко повторила. — Є таке слово. Він мені потрібен, щоб зосередитися й усе добре обдумати. Йдеться про моє майбутнє життя. Не буду ж я такі питання вирішувати на роботі чи з подругами… Для цього мені необхідно було усамітнитись і все добряче обміркувати. Але парадокс у тому, що коли моя душа прагне товариства — навколо порожньо. А як тільки я шукаю тиші й спокою — виламують двері.
— Обміркувала? — завмерла в очікуванні якогось откровення подруга, наче й не почула останніх двох речень.
— Обміркувала, — твердо відповіла Власова.
– І що?
— Збираюся вийти в місто, — багатозначно глянула на повну печива тарілку. — Доїдай швидше. Я поспішаю.
Майя доїхала до набережної. Припаркувалася. Далі пройшла пішки метрів зо п’ятдесят. Тут, у тіні дерев, захована за високим щільним живим плотом, стояла лавиця. Гарне місце. Звідси видно річку й набережну на протилежному боці, а воно заховане від людського ока.
Тут вони з Макаром спостерігали за зоряним небом. Тут залишився їх перший поцілунок.
— Бачиш оцю найяскравішу зірочку? — показував на небо Громов. — Це ти.
— А чому немає місяця? — дивувалася Майя.
— Він поряд, тільки його не видно, — жартував Макар.
— Це як? — не розуміла.
— Тому, що він таємний. Як агент 007, — обидва зайшлися веселим сміхом.
Від приємних спогадів на душі стало ще важче.
«Треба з цим кінчати», — впевнено вирішила й набрала знайомий номер.
— Майє? — почула в слухавку такий рідний голос.
— Не зайнятий? Маєш хвилинку? — замість привітання запитала.
— Кажи, — коротко відповів.
— Я на набережній, на нашій лавиці. Зможеш підійти?
— Зможу.
У слухавці почулися короткі гудки.
За півгодини був на місці.
«Ось вона… — аж завмер на мить Громов. — Така близька й така недосяжна. Моя кохана. Прийшла, щоб сказати про своє рішення. Ще хвилина — й винесе свій вердикт: бути чи не бути нам разом».