Політ завдовжки в життя

Але я не про це хотіла писати.

Приїхавши в це місто, в цю школу, у мене було передчуття, що цього разу все буде інакше. Але я опинилася в черговому колективі циніків, заздрісників і просто виродків, які отримували задоволення від того, що комусь робили боляче. Але найболючіше було від того, що цей біль я отримувала і від хлопців, і від дівчат. Це найгірший рік в моєму житті, сподіваюся, що тепер все буде по-іншому, якщо, звичайно я зумію знову жити десь.

Мене рятувала тільки музика. Ви не повірите, але в дитинстві я ненавиділа музику. У нас вдома стояв рояль, старий, облізлий, не гарний рояль. Я його боялася, він нагадував мені якогось старого монстра. Я обходила його, а маленькою взагалі ховалася в інших кімнатах. Але час минав, я дорослішала. І одного разу я почула розмову своїх батьків. Вони говорили про мене. Ніколи нікому, навіть самому лютому ворогові я б не побажала почути таке від своїх батьків. Тоді у мене почалися напади. Я задихалася, знепритомнювала. Лікарі намагалися поставити діагноз, але нічого не знаходили і відписувались лише тим, що це вікове, і що все пройде. Я дорослішала, а ці напади не проходили. І ось, якось під час чергової сварки батьків мені знову стало погано. Але вони були зайняті своїми справами, вони кричали один на одного, звинувачували один одного, а в усьому була винна я. У цей момент я зрозуміла, що ніхто мені не допоможе зараз, я думала, що наступили мої останні хвилини. Мені було так погано, що я не пам'ятаю точно деталей. Але пам'ятаю, за для того, щоб їх не чути я сіла за рояль і почала тарабанити по клавішах з усієї дурі. Батьки перелякані прибігли до мене в кімнату, дали мені заспокійливе, і я заснула. А коли прокинулася, за вікном була ніч. До ранку я не могла заснути, а лежала і думала. Плакати вже не було сил, здавалося, що сльози закінчилися назавжди. Увечері наступного дня їх сварка повторилася, і я знову сіла за рояль, але вже більш осмислено почала підбирати якісь мелодії. І мені стало легше. Відтоді, тепер постійно, як тільки батьки починали сваритися, я відкривала кришку рояля і сідала грати, так, щоб їх не було чути. Так, потрохи, я і навчилася грати. Поруч з нами жила сусідка. З нею ніхто не спілкувався, всі вважали її божевільною. Але, якось я поверталася зі школи, а вона підійшла і сказала: «Граєш ти, звичайно жахливо, та й рояль у вас — лайно. Але я можу тебе трохи підівчити…» І я почала після школи заходити до неї. Батьки були цьому тільки раді, а я все більше часу проводила у цієї жінки. Вона навчила мене і розбиратися в нотах, і техніці гри. І музика стала більшою частиною мого життя. Потім була музична школа, концерти, а потім були Ви. А ще був той концерт, той конкурс, з якого я втекла. Це був мій останній концерт, я не знаю, коли я сяду за рояль і чи сяду взагалі, так як ми переїжджаємо в інше місто. Перед концертом я запросила на виступ своїх батьків, але вони сказали, що ні я, ні моя лайнова музика їм не цікава. Я була настільки шокована і засмучена, що не пам'ятаю, як і що я грала. На сцені я знову почала задихатися і мені довелося грати і грати, імпровізувати, як можна довше. Коли вже не було сил, я закінчила грати, з останніх сил вклонилася залу і втекла. Я сиділа на задньому дворі школи і ревіла. Я бачила і чула як Ви все мене шукали, але у мене не було жодного бажання відгукуватися. В той момент я прийняла для себе одне важливе рішення. Яке? — запитаєте Ви. Для того, щоб зрозуміти, я повинна Вам розповісти ще одну історію.