Борва мечів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: A Song of Ice and Fire #3
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Борва мечів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: вересень 2013—грудень 2014 рр.
Перша редакція, виправлена: 21 лютого 2015 р.
Ульмер наклав стрілу, напнув лука — одним рухом, м’яким та гладким, ніби літній шовк — і так само м’яко пустив на ціль. Його стріла лягла на пів-вершка ближче до середини, ніж стріла Донела Схила.
— Так тобі добре, хлопчику? — спитав він, роблячи крок назад.
— Непогано, — буркнув молодик. — Тобі допоміг вітер упоперек. Коли я стріляв, він був слабший.
— То треба було прилаштуватися. Ти маєш непогане око і тверду руку… але щоб побити стрільця з пущі, цього не досить. Мене вчив напинати лука сам Дик-Стрільник, а кращого лучника ще не носила земля. Скажіть-но мені, хлопці, а чи розповідав я вам про старого Дика?
— Де ж пак: мовчав, ніби заціпило — і трьох сотень разів не розповів!
У замку Чорному кожен братчик чув оповідки Ульмера про велике розбійницьке братство минулих днів: про Симона Тойна та Усміхненого Лицаря, Озвина Тягнишию Тричі-Повішеного, Венду Білу Сарну, Дика-Стрільника, Череватого Бена і решту. Миленький Донел роззирнувся навколо, шукаючи порятунку, і помітив Сема, що стовбичив у багні.
— Гей, Смертяний! — покликав він. — Ану покажи, як ти убив Іншого!
І простягнув уперед довгого тисового лука.
Сем зашарівся.
— Я ж не стрілою його вбив, а кинджалом, драконосклом…
Він знав, що буде, якщо він візьме лука. У ціль він не влучить, стріла полетить бозна-куди через рів та вал аж у ліс, і всі навколо з нього реготатимуть.
— Байдуже, — відповів Алан з Росбі, ще один неабиякий лучник. — Ми усі прагнемо побачити, як стріляє наш Смертяний. Хіба ні, хлоп’ята?
Семові несила була терпіти їхні глузливі посмішки, ниці жарти, зневагу в очах. Він обернувся був, щоб піти туди, звідки прийшов, але права нога глибоко загрузла у багні, а коли він спробував її витягти, то лишив там чобота. Довелося йому ставати на коліна, щоб висмикнути чобота з болота під громовий регіт навколо. Доки Семові вдалося втекти, розталий сніг промочив пальці на ногах, незважаючи на кілька пар шкарпеток.
«Ні до чого я не вдатний» — подумав він похнюплено. — «Пан батько бачили мене наскрізь. Не можна мені жити, коли стільки хоробрих братчиків загинуло».
Грен доглядав яму з вогнищем на південь від брами дитинця. Він роздягнувся до пояса, бо саме рубав дрова; обличчя його розчервонілося, піт парував на голій шкірі. Забачивши Сема, що шкандибав до нього, пирхаючи з натуги, Грен випростався і вишкірив зуби.
— Це в тебе Інші хотіли чобота забрати, га, Смертяний?
«І він тієї ж співає!»
— Та ні, просто в багні загруз. Не клич мене отим прізвиськом, прошу тебе.
— Чого б це? — Грен здивувався направду, не удавано. — Хороше прізвисько, ти його чесно заслужив.
Пип завжди дражнив Грена, що той тупий, як замковий кут. Тому Сем терпляче пояснив, стоячи на лівій нозі й намагаючись увіпхнути праву назад до брудного чобота:
— Це просто інший спосіб кликати мене боягузом. З мене кепкують — як от із Бедвика, коли кличуть його «Велетнем».
— Ну, він і справді не велетень, — визнав Грен, — а Павлюк ніколи не був малюком. Тобто був, коли смоктав мамчину цицьку, але потім виріс таки величенький. Але ж ти справді убив Іншого на смерть! Тому твоє прізвисько — то інша річ.
— Та я… я б ніколи… я сам був на смерть переляканий!
— Я теж. Це лише Пип каже, що я надто дурний, щоб лякатися. А насправді я лякаюся так само, як усі. — Грен нахилився по розрубане поліно і вкинув його до ватри. — Колись я лякався Джона щоразу, як мусив із ним битися. Він завжди нападав так прудко і люто, наче хотів мене убити.
Зелене сире дерево якусь хвилину курилося парою між язиків вогню, а потім запалало.
— Та я про це ніколи не казав. Інколи думаю — може, кожен зух лише прикидається, що він хоробрий, а насправді бояться усі. Може, прикидатися — то і є спосіб стати хоробрим. Не знаю. Ну кличуть тебе Смертяним, то й що — хіба тобі не байдуже?
— Але ж тобі не подобалося, коли пан Алісер кликав тебе Бицею.
— Бо він казав, що я такий само тупий, як здоровезний. — Грен пошкріб бороду. — Та коли Пип почав кликати Зубром, а за ним і Джон, я їм не перечив. І тобі не перечитиму. Зубр — могутній лютий звір, що тут поганого? Я ж і справді чималий здоровань, а буду ще більший. Невже прізвисько «Смертяний» гірше за «панок Кабанок»?
— Хіба не можна лишитися просто Семвелом Тарлі? — Він важко опустився на пеньок з сирого дерева, якого Грен ще не розрубав. — Адже убило Іншого драконоскло. Не я, а драконоскло.
Та він їм уже казав. Казав усім і кожному. І знав, що дехто не повірив. Підсайдачник показав Семові свого підсайдачного ножа і мовив: