Борва мечів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: A Song of Ice and Fire #3
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Борва мечів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: вересень 2013—грудень 2014 рр.
Перша редакція, виправлена: 21 лютого 2015 р.
Тиріонові почуте геть не сподобалося.
— Воєводу Варти обирають чорні братчики, і лише вони, — нагадав він. — Вельмишановний пан Слинт — новачок на Стіні. Я знаю, бо я сам його туди загнав. Чому його мають обрати через голови доброї десятки старших та досвідченіших братів?
— Тому що, — відповів батько, і щось у його голосі примусило Тиріона відчути себе малим і слабким на розум, — варто їм вибрати не того, кого скажуть, і Стіна розтане, перш ніж побачить бодай ще одну нову людину.
«Вельми переконливо.» Тиріон хитнувся наперед.
— Але Янос Слинт, пане батьку — негодящий очільник для Варти. Краще підтримати воєводу Тіньової Вежі. Або Східної-Варти-біля-Моря.
— У Тіньовій Вежі порядкує один із Малістерів — роду, який править на Морестражі. А Східну Варту очолює залізняк.
Те, що князь Тайвин не доказав словами, виразно малювалося у його голосі: жоден з двох для його задумів не годився.
— Але ж Янос Слинт — син різника, — нагадав Тиріон батькові через силу. — Ви ж самі казали…
— Я пам’ятаю, що я казав. Але замок Чорний — не Гаренгол, а Нічна Варта — не королівська рада. До кожної роботи є своє приладдя. Для кожного приладдя знайдеться своя робота.
Тиріон спалахнув раптовим гнівом.
— Ваш дорогенький пан Слинт — то лише брязкотлива порожня броня, що продається кожному, хто дасть більше грошей!
— Власне, саме цим він для нас і корисний. Адже хто в змозі дати більше грошей, ніж ми? — Тайвин обернувся до Пицеля. — Вишліть крука. Напишіть, що король Джофрі надзвичайно засмучений з загибелі князя-воєводи Мормонта. Проте, на жаль, зараз він не може відпустити від себе жодного вояка, бо у полі лишається ще занадто багато бунтівників і узурпаторів. Припустіть, що стан справ може змінитися, коли зміцніє влада престолу… але за умови, що король матиме підстави довіряти старшині Варти. Наостанок попрохайте Марша переказати найщиріші й найтепліші вітання від його милості вірному другові та слузі престолу, князеві Яносу Слинту.
— Так-так, мосьпане, — Пицель знову затрусив змарнілою головою. — Напишу все, як наказують пан Правиця. З величезним задоволенням.
«Було не бороду йому вкоротити, а голову» — міркував Тиріон. — «А Слинта пустити риб годувати разом із його друзякою Алларом Димом.»
Ну хоча б зі Срібноязиким він уникнув тієї самої дурної помилки. «Ось бачиш, батьку?» — ладен був заволати Тиріон. — «Бачиш, як швидко я навчаюся твоєї науки?»
Семвел II
Нагорі, на спальному поді, верещала на весь голос жінка, що народжувала дитину. А унизу коло вогню помирав чоловік. Семвел Тарлі не міг сказати, хто з них лякає його більше.
На бідного Банена накидали купу хутра, розпалили високу ватру, та він усе торочив:
— Холодно… благаю… мені холодно.
Сем намагався годувати його юшкою з цибулі, та Банен уже й ковтати не міг. Юшка, яку Сем терпляче підносив йому до рота ложкою, спливала з вуст і текла донизу підборіддям, не потрапляючи до шлунку.
— Цей уже мертвий. — Крастер зміряв пораненого братчика байдужими очима, не забуваючи водночас шматувати зубами ковбасу. — Пізно йому вже до рота ложку пхати. Якщо хочете моєї поради, то пхніть його ножиком під ребро, та й уся біда.
— Не пригадую, щоб я прохав твоєї поради. — Велетень, якого насправді звали Бедвиком, мав зросту ледве п’ять стоп, зате відчайдух був неабиякий. — Гей, Смертяний, а ти часом не питав Крастерової поради?
Сем зіщулився, почувши своє прізвисько, і заперечливо затрусив головою. Тоді цяпнув ложкою ще юшки, підніс Баненові до рота і спробував пролити її між зубів.
— Вогню і попоїсти, — казав Велетень, — ми більше нічого не просили. А ти й того не даєш — кожну крихту душиш!
— Дякуй, що вогонь тобі не придушив.
Крастер був із себе кремезний чолов’яга, на вигляд ще кремезніший у кошлатих смердючих овечих шкурах, які не знімав ані вдень, ані вночі. Він мав плаского широкого носа, звислого набік рота і лише одне вухо. Збите у ковтуни волосся і переплутана борода вже посивіли на сіре і потроху припорошувалися білим, та важкі вузлуваті руки ще ховали у собі досить сили, щоб їх стерегтися.
— Я вас годую, чим маю, а ви, гайвороння, тільки ширше роти роззявляєте. Дякуйте, що я — побожна людина, бо вже випхав би вас у три вирви. Гадаєте, мені у власній хаті потрібен отой вахлак, що здихає на підлозі? Чи може, я маю радіти з ваших неситих пащек? Га, курдупелю?
Дичак харкнув на підлогу.
— Кляті ґави. Коли це ваша чорна зграя приносила щось добре до порядної домівки? Вас питаю, га? Отож бо й воно — ніколи!