Останній пророк

— Правда, ти назорей. Нічого не потребуєш. Але ж і найправедніші в Єрусалимі не цураються дібр земних!

— Як я буду найправеднішим, тоді також зголошуся до славної ради по свій маєток, — сміявся Єгоханан. — А тепер поки що обійдуся без нього.

— За тебе будуть молитися не лише твої орендарі, а й громада за дар на школу й молитовню. Дякую тобі, равві!

І Небат устав і вклонився Єгохананові.

— Твій маєток буде завжди чекати на твої розпорядження. Месія прийде ще не скоро, і ти ще потребуватимеш його в житті.

І коли Небат говорив це — знов бачив себе Єгоханан на кам’яній загорожі і чув колишню його розмову з Давидом. Ситість хліба, лише ситість хліба! Ні, не місце йому в Геброні! Небат покликав своїх двох підмайстрів, і Єгоханан при них повторив усі свої маєткові зарядження, а потім ще відповідав Небатові на його зацікавлені запити про єрусалимське життя, висвітлив, чому не був далі при храмі — довга подорож до Галілеї відкликала, мовляв, його з Єрусалима, розказав кілька новин про храм, римлян і священиків. Але лише чекав, коли можна буде зручно встати, вклонитися, подякувати, відійти. І коли, нарешті, супроводжений Небатовими поклонами й побажаннями, вийшов за ворота, полегшено зідхнув і випростався, наче після важкої, неприємної, але невідкличної праці.

Було за полуднем, і сонце припікало гебронські схили, як улітку. Але Єгохананові не хотілося йти до свого дому. Вулиці знову були порожні, і, не помічений ніким, він подався за місто. Але не до піль, а до печерної долини мертвих. Це був другий Геброн, навіть пра-Геброн. Бо ще тоді, коли в цих околицях блукав батько Авраам, ще тоді, коли панами цієї землі були сини Гет і Геброн звався Арбе, — вже тоді ховали тубільці в цих печерах своїх мертвих. Праматір Сара була першою з Ізраелевого роду, що спочила в цій землі між чужинцями. А коли Калеб одержав для себе і свого роду цю околицю — в печерах почали оселюватися нові мешканці. І від тих часів тут знаходив притулок кожен гебронець, що навіки залишив своє місто.