Велика історія України
- Автор: Голубец Николай
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Глобус»
- ISBN: 5-86248-016-1; 5-86248-015-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Велика історія України». Краткое содержание книги:
Рівночасно падала сила й повага православної єрархії. Митрополитові залишено тільки формальне «свячення» владик тоді, як владичі престоли, разом з маєтностями, роздавалися Панами-Радою, а затверджувалися великим князем чи королем. Подібно практикувалося і з посадами самих митрополитів. Зчасом у ряди церковної єрархії ввійшли люди, що дуже часто не мали ніякого відношення до церковних справ і, очевидно, ніяких кваліфікацій для будьяких церковних становищ. Перемінити шаблю на патерицю, жовнярський шелом на владичу мітру й «увійти в царські врата з острогами» починало, дедалі, ставати правилом. На цьому не зискувала церква, а тратила повага духовного стану.
Погано завелися справи на верхах церковної єрархії, не краще вони стояли і в «низах», де обовязувало право «патронату». Землевласники-дідичі, вважали себе власниками церков і манастирів, по своїх маєтностях і назначування для них духовників, вважали своїм природженим правом. Не питаючись владик, а часто проти їх волі, вони розпоряджалися парохіями й церквами, куди призначали й скидали священиків, не турбуючись їх кваліфікаціями. А коли зважимо, що до користолюбивости панів-дідичів, що просто торгували парохіями й церквами, приєднувалося звичайно ріжновірство «патрона» й парохій на його землях, то зможемо уявити собі те безладдя зловживань і переслідувань, у яких довелося жити й не розвиватися, а просто мучитися й загибати українській церкві. Роздумуючи про умови, що в них попала в ті часи українська церква, а разом з нею українська духова культура, можна тільки великим дивом дивуватися, що вона не пропала, а навпаки, найшла сили й спроможність піднятися з упадку й започаткувати національно-політичне відродження цілої України.
КОЗАЧЧИНА
«Цеж бо те племя славного народу руського, з насіння Яфетового, що воювало грецьке цісарство морем Чорним і суходолом. Це з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх човнах-однодеревках (моноксілах), по морі й по суші плавало та Царгороду добувало. Цеж вони, за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Ілірик. Цеж їхні предки, разом з Володимиром, хрестилися, віру христіянску від царгородської церкви приймали»…
Так то писали про козаків українські церковні єрархи, в меморіялі до польської влади в 1621 р. І можна сказати, що в цій апотеозі козаччини не було перебільшення так само, як вірний був родовід цієї верстви українського громадянства, що в XVI-XVII ст. узяла на себе місію боротьби за релігійні, національні й державницькі ідеали України. Не інакше ставилася до козаччини сучасна її народня маса, в найбільш блискучих фарбах змальована козаччина в народній памяти й уяві - в історичній традиції й устній словесности народу.
«Козаччина, це не тільки найблискучіша, найефектовніша поява української історії; вона становить ще й добу найбільшого напруження сил українського народу і його державної, суспільної та культурної творчости. В козаччині, український народ виділив зпоміж себе найкращий, найбільш активний елємент, утворив своєрідну аристократію, коли приймемо, що грецьке слово «арістос», значить - найкращий». (Д. Дорошенко).
Оспівала козаччину українська, народна пісня, звеличала українська романтична поезія, розяснила її вагу в історії українська й чужинецька історіографія.
Зародилася й змогутніла козаччина в особливих умовах нашого державно-політичного лихоліття, на спустошених татарвою «диких полях», у безпосередньому сусідстві й у безупинній боротьбі з кримськими хижаками. Повстає козаччина як стихія, як вона хаотична, без дальшої мети й глибшої політичної програми. Але обєднавшись з громадянством, призвавши на поміч своїй узброєній руці й очайдушному, лицарському серцю, розум нації, козаччина дуже скоро змінила свою ролю добичника й оборонця степових окраїн на ролю будівничого-творця відродженої Української Державности.
Браслав, Канів і Черкаси на правому, Остер, Чернигів і Путивль на лівому березі Дніпра були, по татарських погромах XV ст. найдалі висунутими, сторожовими баштами заселеного й загосподароваиого простору України. Поза ними простягалися вже «дикі поля»; дикі не так через своє запущення, як через небезпеку життя, що чаїлася тепер за кожним корчем, у кожній степовій балці.