Дім, в якому…
- Автор: Петросян Мариам Сергеевна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книголав
- ISBN: 978-617-7563-73-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дім, в якому…». Краткое содержание книги:
Це Дім, в якому живуть Куряка, Сфінкс, Сліпий, Лорд, Табакі, Стервожер, Руда, Русалка, Лось, Р Перший та інші. Зграї, ватажки, вчителі. Діти і дорослі, вихованці та вихователі.
Це Дім, в якому всі мешканці грають за певними правилами й дотримуються неписаних законів. У світі поза Домом, у Зовнішності, їм не знайшлося місця. Але їхні вади, особливості та звички, що деінде могли би викликати хіба огиду, співчуття чи страх, тут відкривають шлях до інших реальностей.
Це Дім, в якому час і простір набувають нових форм і сенсів, а межа між явою та химерним стає дедалі тоншою. Однак кому подарувати казку, а кому жахіття — Дім обирає сам…
Решта скиглять, перебираючи лапами.
— На дві! На чотири! На одну! На всі, скільки є!
— Жереб! — кричить хтось, підскочивши і збивши маківкою смолоскип. — Нехай жереб вирішить!
Смолоскип гасять, розкидаючи палахкотливі крихти.
На підлогу падає консервна банка. Прагнучи розгледіти число, яке випало на кришці, голови жадібно стукаються лобами.
— Чотири, — хихоче молодший з-між них, зовсім цуценя.
Песиголові знічено перезираються. Грубий у підпалинах голосно сапає, висолопивши язика. Його нашийник затягнутий настільки, що простору для життя залишається трохи замало. Ще чотири дірки позбавлять його цього простору остаточно. На нього дивляться плотолюбно й починають підкрадатися. Він, майже не прикидаючись, непритомніє. Його зневажливо обгавкують.
У вузькій норі, красиво викладеній зсередини мушлями, Саара солодко спить, напившись крові гостя. Гість віддав її добровільно, тому не можна сказати, що Саара порушив правила гостинності. Гість сидить поруч, задурманений піснями. Він торкає сплячого Саару та просить: «Егей, прокинься!»
Але господар нори не прокидається. Вставши накарачки, гість виповзає назовні. Його застиглі очі освітлює місяць. Він іде назад через болото й через ліс, іде довго, поки нарешті не знемагає. Тоді він знаходить викопану кимось яму й лягає в неї, прикрившись від чужих очей гілками і листям. Лежачи в ямі, він згадує пісні, за які заплатив кров’ю. Їх потрібно повторити, щоб запам’ятати. Його спина покрита кірочкою напівпідсохлої глини. Він зіщулюється й обіймає коліна, переплітаючи довгі, як білі стеблини, пальці. Згадує всі пісні — від перших слів до останніх — і засинає, заспокоєний. Ліс шелестить над ним темними гілками.
Приховані темрявою, пораненими ротами цілуються закохані. У них свої пісні. Над ними теж шумить невидимий Ліс.
Маленька істота доповзає до зачинених дверей і шкребеться в них, жалісливо подзявкуючи.
Куряка, що перетворився на кота, волає. Голосно та безнадійно. Чорні окуляри, які повисли в повітрі, ледь помітно погойдуються від його криків.
— Ну ось, — проказує невдоволений голос. — Іще один. І що їм так припікає? Остобісіли!
Куряка закриває рот. На краю сміттєвого бака сидять два великі попелясто-сірі коти. Чомусь вони здаються небезпечними. Він пробує сказати їм «киць-киць-киць», але нічого не виходить. На мордах у котів виразно проступає відраза. Раніше Куряка не знався на котячих емоціях. Зараз це не становить труднощів. Сміття пахне дедалі привабливіше, але покопирсатись у ньому, мабуть, не вдасться. Надто багато сторонніх. Він іще раз намагається висловити свої думки вголос:
— Допоможіть!
— Не репетуй! — наказує один із котів. — Поводься пристойно. Стрибай-но сюди, до нас.
Голос кота лунає в Куряки у голові. Він слухняно підстрибує — і падає назад у сміття. Підстрибує ще раз. Знову безрезультатно. З третьої спроби йому вдається повиснути на заломленому краю бака, з горем підтягнутися і сісти, зіслизаючи то задом, то передніми лапами.
— Ганьба! — шипить найближчий до нього кіт. Другий мовчки зістрибує вниз із зовнішнього боку бака й кидається між кущі. У кущах починають вовтузитися. Куряка перегинається, намагаючись розгледіти, що там відбувається, і заледве не падає вслід за котом.
— Він щось ловить? Когось?
— Звісно, ловить, дурна людино, — відповідає той із котів, котрий залишився на краю бака. — Твою тінь. Ти ж не хочеш померти котом? Тим більше, кіт з тебе нікудишній.
«Дуже навіть милий котик», — ображено думає Куряка, згадуючи своє відображення в окулярах від сонця.
Сірий тільки пирхає. Потім раптом злітає в повітря, безглуздо розчепіривши лапи, і каменем падає вниз. «Давай, швидше! — долинають до Куряки його думки. — Стрибай сюди! Тютя!»
Подивившись униз, Куряка бачить, що коти припали до землі, нервово приминаючи її лапами. Терзають вони невеликий клаптичок тіні, чомусь густішої, ніж їхні власні.
— Стрибай!!! — волають вони одночасно і з такою силою, що Куряку мало не здуває з краю бака. — Стрибай у тінь!!!
Він мнеться на вузькій смужці жерсті, не наважуючись на самовбивчий стрибок. Коти починають грізно гудіти. Тільки думка про те, що вони з ним зроблять, якщо він просто зараз їх не послухається, примушує Куряку стрибнути. Відчайдушно нявкнувши, він падає вниз, намагаючись потрапити в розтягнуту пляму тіні. Від удару всіма чотирма лапами об асфальт перехоплює подих… І тут же стає зовсім темно…
Розплющує очі Куряка в задушливому наметі. Його засліплює різнобарв’я мерехтких ліхтариків. Половинка вхідного пологу відкинута, його нерухомі ноги вистромлюються назовні. Пахне тліючими пахощами. Голова Куряки лежить на розбухлому шакалячому наплічнику. Його нудить. На стогін озираються Табакі й Лорд з картами в руках.