Чвара королів

Після купелі до неї прийшов огрядний рудоголовий маестер Френкен, щоб оглянути синці. Він попрохав її лягти на ліжко обличчям униз, намазав якоїсь лікувальної масті на страшні червоні рубці, що вкрили її стегна ззаду, і змішав трунок з сон-вином, до якого додав меду, щоб легше пилося.

— Поспи трохи, дитино. Коли прокинешся, все це видасться тобі лише поганим сном.

«Нізащо, дурна ти голова», подумала Санса, та сон-вино все ж випила і заснула.

Коли вона прокинулася, було вже темно, і вона не відразу добрала, де знаходиться. Помешкання здалося їй одразу і чужим, і дивно знайомим. Підвівшись, вона відчула у ногах напад різкого болю, від якого повернулися усі спогади. На очі навернулися сльози. Хтось поклав коло ліжка халат; Санса вдягла його і прочинила двері. Ззовні стояла сувора лицем жіночка, брунатна, мов вичинена шкура, з трьома намистами навколо жилавої шиї: срібним, золотим і з людських вух.

— Куди це мала зібралася? — спитала жінка, спираючись на високого списа.

— До божегаю. — Вона мусила знайти пана Донтоса і вблагати його забрати її додому, поки не пізно.

— Півпан сказав, тобі нікуди ходити не можна, — відповіла жінка. — Молися тут, боги почують.

Санса покірно опустила очі та повернулася до помешкання. Раптом вона зрозуміла, чому воно здалося їй знайомим. «Мене замкнули у старій Ар’їній опочивальні, з того часу, коли пан батько ще був Правицею Короля. Усі її речі прибрали, меблі переставили, але ж кімната й досі та сама…»

Минуло трохи часу. Служниця принесла таріль сиру, хліба та оливок, глек холодної води.

— Прибери, — наказала Санса, та дівчина лишила їжу на столі.

Раптом Санса зрозуміла, що хоче пити. Кожен крок різав їй стегна, мов ножем, та вона примусила себе перетнути кімнату, випила два кухлі води і вкусила оливку. Раптом у двері постукали. Санса занепокоєно обернулася до дверей, розгладжуючи складки халату.

— Так?

Двері відчинилися, і до них увійшов Тиріон Ланістер.

— Добра панно. Чи не потурбував я вас за відпочинком?

— Скажіть, будьте ласкаві, чи є я вашою бранкою?

— Ви є моєю гостею. — Карлик мав на собі ланцюга його уряду — намисто зі з’єднаних разом золотих рук. — Я гадав, ми зможемо побалакати.

— Якщо ваша воля, ясний пане. — Сансі важко було не витріщатися — карлик мав таке бридке обличчя, що воно її майже зачаровувало.

— Чи до вподоби вам їжа та одяг? — запитав він. — Коли маєте ще якісь потреби, тільки скажіть.

— Дякую за добрість. Цього ранку… ви так шляхетно допомогли мені.

— Ви маєте право знати, чого це Джофрі так визвірився. Шість ночей тому ваш брат наскочив на мого дядька Стафорда, що стояв з військом коло села під назвою Волобрід за якихось три дні верхи від Кастерлі-на-Скелі. Ваші північани здобули рішучу перемогу. Звістка дісталася до нас тільки сьогодні вранці.

«Робб уб’є вас усіх», подумала вона збуджено.

— Це так… жахливо, ласкавий пане. Мій брат — підлий зрадник.