Філософія як історія філософії: Підручник
- Автор: Колектив авторів
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Центр учбової літератури
- ISBN: 978-611-01-0127-1
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Філософія як історія філософії: Підручник». Краткое содержание книги:
Для студентів вищих навчальних закладів освіти і всіх тих, хто цікавиться філософією та історією філософії.
Автор дає наступні визначення знання: це всі форми інформативності, що вкладаються у межі дискурсивного аналізу; наука — гранично верифікована та систематизована форма самобуття та саморефлексії будь-якого знання; між наукою та знанням існує чітка ієрархія. Вони знаходяться на принципово різних «рівнях» або «порогах», як їх називає філософ. У своїй роботі «Археологія знання» Фуко виділяє чотири таких «пороги» і дає їх аналіз.
Перший поріг — «позитивності», на ньому відбувається найперша «саморефлексія висловлювань», які, за Фуко, є основою мовної і позитивної практики.
Другий поріг — «епістемологізації». Тут відбувається синтез та подальша ієрархізація людської мовної практики, яку Фуко традиційно розглядає як основу будь-якої практики. дана систематизація і є початковою формою утворення наукового знання. Але останнє на даному «порозі» перебуває ще у несформованому остаточно вигляді. Проте, саме тут відбуваються важливі процеси верифікації, та на їх основі субординація наукових та донаукових форм інформованості суб’єктів.
Третій «поріг» — «науковості». На даному рівні розвитку знання є наявними результати інформованості суб’єкта, що на попередньому «порозі» знайшли своє глибоке та всебічне структурування, розгалуження та набули усталених ознак взаємопов’язаності. Тепер, на рівні «науковості» все це вже підлягає класифікації та формалізації. Виділення автором такого «порогу» є плідним хоча б тому, що обґрунтовує правомірність застосування до наявної сукупності наукового знання різних видів формалізації — засобів, наприклад, кібернетики, лінгвістики, математичної логіки та ін. Таким чином, обґрунтовується правомірність синтезу наук, ліквідація меж між дисциплінами точними та гуманітарними. Традиційно, як відомо, гуманітарне знання, в тому числі й філософське, «добудовується» методами, засобами та науковим апаратом «точних» дисциплін.
Це дає змогу наукам, що містять, згідно термінології Фуко, велику частку «непрозорого», суб’єктивованого знання, — стати знанням «прозорим», систематизованим, справді науковим. Визнання французьким філософом необхідності факту формалізації знання для набуття ним статусу науковості має, на наш погляд, велике конструктивне значення, тому що дає теоретичне обґрунтування та простір методам формалізації при дослідженні у області дисциплін гуманітарного плану, які раніше не підлягали формалізації. Це, зокрема, стосується застосування у різного роду дослідженнях комп’ютерної техніки, математичних та кібернетичних методів формалізації у царинах гуманітарного знання, навіть у таких формах знання, як образно-художнє знання (тобто, формалізація у мистецтві). Правда, у Фуко у зв’язку з цим власне мистецтво не згадується, але такі факти та форми цілком мислимі, давно потрібні та чекають свого філософського обґрунтування, підтвердженням чому є теорія розглядуваного нами мислителя. Як тут не згадати слова К. Маркса про те, що у кожній науці рівно стільки «науковості», скільки в ній ... математики!
Та, нарешті, четвертий «поріг» — дуже важливий, на наш погляд — поріг «формалізації». На цьому етапі мовні утворення виділяють свою структуру таким чином, що вона може вже бути аксіоматизована та формалізована.
Головний критичний мотив епістемології Фуко — це спроба уникнути традиційної для філософії ХІХ ст. та частково ХХ ст. концептуальної альтернативи: спекулятивного трансцендентального апріоризму, з одного боку, та з іншого — позитивістського емпіричного фактицизму. Це завдання об’єднує різні школи та традиції. А вирішення його потребує зусилля розумового руху у двох напрямках. По-перше, це переосмислення трансцендентальних аргіогі (цього головного моменту класичних концепцій обґрунтування знання) у відповідності з новим досвідом сучасних наук, який породив спочатку «революцію» в природознавстві, а пізніше, в ХХ ст., концептуальні зміни в структурі соціального та гуманітарного знання. Досвід сучасного пізнання стверджує, що неможливо дати універсальні гарантії істинності пізнання для всіх часів (а такою була епістемологічна претензія трансцендентального апріоризму). Але можна з’ясувати загальні механізми виникнення та функціонування знання в певних історико-культурних умовах. «Знання — це те, про що можна говорити в мовній практиці, яке ним уточнюється; це область, визначена різними об’єктами, які набудуть, або не набудуть науковий статус. знання — це також простір, де суб’єкт може обрати певну позицію»[387].
387
Фуко М. Археологія знання / В. Шовкун (пер. з фр.), ред. М. Москаленко. – К.: Основи, 2003. – С. 284.