Конституція України. Науково-практичний коментар

Уповноваженому надані надзвичайно широкі права щодо захисту прав і свобод людини (ст. 13 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»), з ним у разі його звернення зобов’язані співпрацювати органи державної влади, органи місцевого самоврядування, об’єднання громадян, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, посадові та службові особи. Виходячи зі статусу Уповноваженого, широкого кола його повноважень і можливості гарантії забезпечення прав і свобод людини, законодавець цілком логічно спростив і захистив порядок звернення до нього індивідів (всіх осіб незалежно від належності до громадянства України). Зокрема, кожен може без обмежень і перешкод звернутися в порядку, передбаченому чинним законодавством, до Уповноваженого. Закон забороняє привілеї чи обмеження за ознаками раси, кольору шкіри, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками при зверненні до Уповноваженого. Особам, які позбавлені волі, надано право письмово звернутися до Уповноваженого чи його представників. При цьому забороняються обмеження на таке листування, а саме звернення має бути відправлене Уповноваженому не пізніше 24 годин. Кореспонденція Уповноваженому чи його представникам від затриманих, осіб під арештом чи під вартою, з місць позбавлення волі та місць примусового тримання чи лікування, від інших громадян України, іноземців чи осіб без громадянства незалежно від місця їх перебування не підлягає ніяким видам цензури чи перевірок. Особи, які порушують такі заборони, притягуються до відповідальності згідно із законом.

Система захисту прав і свобод людини в Україні, передбачена ч. 4 ст. 55 Конституції, визначає два рівні такого захисту: національний і міжнародний. Тут важливо з’ясувати два компоненти, що складають зміст ч. 4 ст. 55: 1) право після використання всіх національних засобів правового захисту, 2) звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Оскільки в міжнародному праві, за яким функціонують такі органи і установи, діє правило не розглядати заяви, які за своєю суттю є ідентичними до заяв, що були подані на розгляд до іншого міжнародного органу розслідування чи врегулювання, і якщо вони не містять нових фактів у справі, то слушним може бути питання: які такі міжнародні органи й установи існують сьогодні. Не менш важливим є з’ясування положення: що належить до «всіх національних засобів правового захисту»?

Сучасне міжнародне судочинство умовно можна поділити на дві групи: 1) міжнародні судові установи і 2) квазі-судові органи і установи з правом контролю за виконанням норм чи врегулювання спорів.

До першої групи можна віднести: суди загальної юрисдикції (два) і суди спеціальної юрисдикції (з морського права, з кримінального і гуманітарного права — окрім Міжнародного Кримінального Суду міжнародні трибунали: по колишній Югославії, по Руанді, спеціальний суд по Сьєрра-Леоне, по Кампучії, по Лівану, псевдо міжнародна кримінальна юстиція по Іраку та ін., з торгівлі, комерції та інвестицій, з прав людини — по одному в Європі, Африці і Америці, з регіональної економічної інтеграції — чотири суди в Європі, два в Африці, два на Близькому Сході — арабські країни, і один у Латинській Америці. До квазі-судових органів і установ з правом контролю за виконанням норм чи врегулюванням спорів, що діють на постійній основі, слід віднести: 11 універсальних і регіональних міжнародних адміністративних трибуналів, три інспекційні комітети, 14 універсальних і регіональних органів і установ з питань прав людини, один орган контролю за недотриманням міжнародних зобов’язань (за Монреальським протоколом діє з 1990 р.), сім постійних арбітражних трибуналів і комісій по примиренню, два органи з міжнародних претензій і компенсацій.