Конституція України. Науково-практичний коментар

Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Коментована стаття закріплює основоположний компонент складного механізму захисту прав і свобод людини в Україні. Нормативну основу його складають, окрім цієї статті: 1) статті Конституції, які безпосередньо пов’язані зі ст. 55, зокрема: ст. З, згідно з якою «утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави»; ст. 8, яка проголошує положення, що безпосередньо формують основу механізму такого право- захисту (а саме: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права» і «Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується»); ст. 64, яка закріплює, що положення ст. 55 Конституції України не можуть бути обмежені навіть «в умовах воєнного або надзвичайного стану», а також ст. 124, яка обумовлює ряд положень, закладених у ст. 55, як, наприклад: «Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається» чи «Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі»; 2) статті Конституції, що опосередковано пов’язані зі ст. 55, але, однак, суттєво впливають на судовий захист прав і свобод людини й громадянина. Вони складають основний нормативний масив у Конституції України; 3) закони України, які прийняті й приймаються в розвиток положень ст. 55 Конституції. Сюди можна віднести не тільки відповідні положення кодифікаційних актів українського законодавства (Цивільний, Цивільний процесуальний, Кримінальний, Кримінальний процесуальний та інші кодекси України), а й ті закони, які приймаються безпосередньо в розвиток статей Конституції у сфері прав людини (закони України: «Про об’єднання громадян», «Про політичні партії України», «Про звернення громадян» та ін.); 4) закони України, які формують законодавство України шляхом ратифікації міжнародних договорів (сюди, в першу чергу, слід віднести Загальну декларацію прав людини 1948 р., зокрема ст. 8, яка хоча і не підлягала ратифікації, але внаслідок її загального визнання міжнародним співтовариством держав стала найважливішим звичаєвим джерелом права в галузі прав людини. До ратифікованих Україною договорів слід віднести: Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., в якому для цілей ст. 55 Конституції України особливо важливою є ст. 2; Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, набув чинності для України 25 жовтня 1991 р.; Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання, набула чинності для України 26 червня 1987 р.; Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р., набула чинності для України 11 вересня 1997 р., та інші міжнародні пакти, конвенції і договори); 5) численні підзаконні акти, що сприяють розвитку механізму судового захисту й гарантій прав людини; 6) рішення Конституційного Суду України, судів загальної юрисдикції та ін.