Українська література 17 століття
- Автор:
- Язык: украинский
- Жанр: Европейская старинная литература
Электронная книга - «Українська література 17 століття». Краткое содержание книги:
Тогди єдного часу знайшли нікоторого ігумена у єдном монастирі, же он тую присягу розрішити маєт і бога умолити за тоє хлоп’я, що он був присягнув і престолом божіїм под-вигнув. Тогди цар Санхос вельми був рад.
В тот час ігумен почав богу молитися, іж би йому явив
о том роздрішенії і [з] присяги того хлоп’яти. І кгди молився богу оний ігумен три дні і три нощі, тогда явився йому господь бог през ангела свойого, рекучи так:
— Отче ігумене, которії речі інявся єси виповнити, отож так учини. Прикажи царю Санхосу, жеби тому хлоп’яті труну нарядили, і розкажи змити тоє хлоп’я і в одіннє білоє кажи оболочи, і во гробі кажи положити, і провод кажи над ним по обичаю піти. А кгди вже будуть піти стихару «Прийдіте посліднеє цілованіє» і будуть люде мовити до нього: «Прости, брате», і тоє хлоп’я нехай так мовить до кожного: «Бог простить вас і помилуєт». Кгди уже провод по обичаю одійдет, нехай же у яму пускають і, постановивши у ямі, такожде, ієрей нехай крест учинить, і, скоро перекрестить, нехай в тот же час з ями хватають. Тут же будет видинноє і роздрішеніє причини оної присяги.
І то рекши, і ангел одійде од ігумена в тот час.
Зараз цар Санхос послав до ігумена, жеб тую присягу роздрішив.
Ігумен той зараз казав тоє хлоп’я до себе привести і розказав, по приказу ангельському, оному хлоп’яті труну уробити, і обмити казав, і в гробі положити, і яму казав викопати, і казав оноє хлоп’я в труні положити і до церкви нести.
І начали провод піти по обичаю, як по умершому. І кгди начали піти стихару «Прийдіте посліднеє цілованіє», тогди люде, цілуючи образ на гробі, і говорили так:
— Прощай, брате!
А оноє хлоп’я говорило до кождого:
— Бог вас простить і помилуєт.
І кгди юж провод по обичаю одпіли, ігумен казав у яму впустити. Ієрей нача піти «Святий боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас». А скоро впустили в яму, ігумен лопатою перекрестив яму і казав кон хватати.
А кгди вже вихватили із ями і одкрили труну, і глянули — аж все черв неусипаємий, і тіла того нічого немаш, ані душі.
Тогди ігумен рек:
— Цару Санхосе, не может кождий чловік того гріха скупитися, іж би хто могл присягнути, не может же і чловік такий на світі бути, жеб мів бога умолити или оную присягу роздрішити. І святії учителії Христові того не могуть роз-дрішити. Сам свою душу осудить. І кгди би чловік який злий мів присягнути направо люб накриво, то вже тот чловік вічне душу свою потлумить в преізподняю. І вже не может того чловіка душа на страшном суді бути, бо то страшний і неіз-купний суд, [той] гріх — душі пагубство і потоп, [за той гріх душа] в ад вічний прийде, в преісподнюю страну, в тьму кромішнюю, в огонь неугасимий.
— Прето, братіє христоіменитая, христіане, не присягайте ні направо, ні накриво, бо о том відайте притчу сію, як то було над тим хлоп’ятем, же присягнув, не жалував душі своєї, але пана свойого, царя Санхоса, пожалував, що його слуги забити хотіли. Бо вже того хлоп’яти душі немаш у бога, але скоро впустили в яму, тогди за одним разом скрозь землю в преісподнюю страну, в тьму кромішнюю пошов. Такожде і кождий християнин, кгди присягнет люб накриво, люб направо, то в том чловіцє душі больше ніт уже, душу в преісподнюю страну дияволи погнали, а в тіло влізет діавол, і кгди тіло умрет, то вже пойдет в огонь вічний. Претож, наймильшая братія, православнії християне, убоймося оної грози страшної, которая указалася над оним младенцем, котрую-сте слишали в сей приповісті, іж не за великий час, поки дено в дол вставили і поки крестом гроб назнамену-вали, за такий час не стало ні одежди, ні тіла, тілько єдні черви:
І єще глаголет.:
— Іж скоро,— мовить,— присягнет хотя б і в правду, то зараз в том чловіку душі ніт, але діавол пориваєт душу оную і в огнь пекельний вкидаєт, і в тіло оноє входить, і в нем мешкаєт вмісте оної проклятої душі. О колико ужасноє чюдо престолом божиїм подвигнути а, подвигнувши, на суд го-споднь не воскреснути! Прето прошу вас, моя милая братія, присягати жаден з нас не важмося, жеби-сьмо не стратили душі і тіла, як оний младенець, але жеби-сьмо тут так пожили, виповняючи заповіді Христа, бога нашого, которий нас наві-щаєт, през євангелисту мовячи: «Не кленітеся ні небом, яко престол божій єст, ні землею, яко подножіє ногу єго єст, ні Ієрусалимом, яко град єст великого царя, і ні главою своєю». Покленешися — буди же слово ваше, єже єй, єй і єже ні, ні. І то творяше, получим царство небесноє, єго же сподоби нас Христосе, істинний боже наш. І ми тобі славу возсилаєм з отцом і сином і святим духом, і нині і прісно і во віки віком. І амінь.