Ті, що співають у терні [The Thorn Birds - uk]

— Сідай, — сказав він хлопцю і підійшов до шухляди, звідки видобув пляшку вина марсала. Наливши трохи у дві склянки, він одну подав хлопцеві, а зі своєю вмостився у кріслі, звідки мав можливість споглядати неординарне й привабливе обличчя.

— Невже у них таке скрутне становище, що вони змушені призивати на війну дітей?

— Не знаю, — відповів хлопець. — Яз дитбудинку, тому мене забрали б рано.

— Як же звуть тебе, хлопче?

— Райнер Мерлінґ Гартгайм, — відповів солдат, поважно і з великою гордістю вимовивши своє ім’я так немов розгорнув його перед архієпископом Ральфом.

— Прекрасне ім’я, — мовив священик задумливо й серйозно.

— Правда? Ви дійсно так вважаєте? В дитбудинку мене звали Райнер Шмідт, але коли я пішов до армії, то змінив його на ім’я, яке завжди хотів мати.

— Ти сирота?

— Черниці казали, що я дитя кохання.

Архієпископ стримав усмішку — оговтавшись від страху, хлопець поводився тепер із великою гідністю та самовладанням. Тільки що саме його налякало? Те, що його не знайдуть у частині, чи те, що його випадково замкнули у базиліці?

— А чому ти був такий переляканий, Райнер?

Хлопець боязко відсьорбнув вина і задоволено підняв очі.

— Ти диви, яке добре й солодке. — Вмостившись зручніше, він сказав: — Мені хотілося побувати у базиліці Святого Петра, бо черниці часто про неї говорили і показували нам фотографії. Тому коли нас послали до Рима, я зрадів. Ми прибули сюди сьогодні вранці. Щойно мені випала вільна хвилина, я прийшов сюди. — Хлопець нахмурився. — Але сталося не так, як я гадав. Мені здавалося, що я відчую себе ближчим до Нашого Господа, коли зайду до Його рідної церкви. Натомість виявилося, що вона — величезна й холодна. Я не зміг відчути Його присутності.

Архієпископ Ральф усміхнувся.

— Я знаю, про що ти. Втім, базиліка Святого Петра — це не якась там звичайна церква. Не в тому сенсі, якими є більшість церков. Базиліка Святого Петра — це особлива церква. Мені пригадується, що я й сам до цього не відразу призвичаївся.

— Мені хотілося б помолитися за дві речі. — Хлопець кивнув на знак, що таке пояснення він колись чув, але воно його не влаштовувало, бо не це він хотів почути.

— Хотів помолитися за те, що тебе страшить?

— Так. Я гадав, що коли побуваю в церкві Святого Петра, це мені допоможе.

— І що ж лякає тебе, Райнере?

— Те, що вони вирішать, наче я — єврей, і що наш полк пошлють до Росії.

— Зрозуміло. Не дивно, що ти наляканий. А чи є вірогідність, що тебе визнають євреєм?