Ті, що співають у терні [The Thorn Birds - uk]

З’явилися блідо-зелені паростки, виткнули до неба свої стебельця, розрослися, наповнилися силою, позеленішали й видовжилися, а потім зблідли, набрали ваги і перетворилися на сріблясто-бежеву й високу, по коліно, траву Дрогеди. Вигін Гоум Педдок скидався на пшеничне поле, грайливий вітерець гнав по ньому легенькі хвильки, а сади на фермі вибухнули кольорами, розквітли великі бутони, евкаліпти-привиди знову стали білими та світло-зеленими після дев’яти років збирання пилу. Незліченні баки для води, забезпечені фінансовою щедрістю Майкла Карсона, містили достатньо води, щоб підтримувати життя в садах Дрогеди, на кожен листок і кожну пелюстку осів пил, від чого вони потьмяніли. Стара легенда справдилася: Дрогеда й справді мала достатньо води, щоб пережити десятирічну посуху, але це стосувалося саме ферми.

Боб, Джек, Г’юї та Петсі повернулися на пасовиська — придивлялися й міркували, як найкраще відновити поголів’я; Фіона розкрила нову пляшечку чорного чорнила і міцно закрутила пляшку з чорнилами червоними — період втрат скінчився; Меґі жила сподіванням про те, що нарешті прийшов кінець її життю у сідлі, бо невдовзі мав повернутися Джимс, і з’явиться чимало чоловіків у пошуках роботи.

Після десятирічної засухи на фермі лишилося мало овець та корів — лише найкращі запліднювачі, яких завжди тримали у загоні й годували з рук, бо ці барани та бики були осердям нового племінного поголів’я. Боб подався на схід, аж до гірських схилів, щоби придбати чистопородних овець на фермах, менше вражених засухою. Потім додому повернувся Джимс, і у штат Дрогеди було офіційно зараховано вісім скотарів. Меґі почепила своє сідло на гвіздок.

Невдовзі вона отримала листа від Люка, другого відтоді, як вони його кинула.

«Тепер недовго лишилося, однозначно, — писав він. — Іще кілька років на рубанні тростини — і я матиму вдосталь грошей. От тільки щось спина поболює, та я ще здатен угнатися за найкращими з рубачів і видаю по вісім-дев’ять тон на день. Ми з Арне набрали ще дванадцять бригад, які на нас працюють, всі вони — гарні хлопці. Грошей — хоч греблю гати, бо Європа так швидко споживає цукор, що ми не встигаємо його виробити. Я заробляю понад п’ять штук фунтів на рік і примудряюся майже все заощадити. Тож невдовзі я виїду до Кайнуни, Меґ, щоб придивитися підходящу маєтність. Може, коли я вирішу всі справи з грошима та купівлею, ти повернешся до мене, га? Чи пощастило тобі народити від мене дитину, як ти хотіла? Дивно, чого це жінки так зациклені на своїх дітях, всю душу в них вкладають. Мабуть, саме це нас і розлучило, еге ж? Розкажи, як там у тебе справи, як Дрогеда пережила посуху. Щиро твій, Люк».