Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку
- Автор: Коллектив авторов
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Наукова думка
- ISBN: 978-966-00-1458-9
- Жанр: История
Электронная книга - «Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку». Краткое содержание книги:
Аналіз історико-правової реальності тісно пов’язується з еволюцією теоретичних і суспільно-політичних поглядів на призначення правосуддя та судової влади.
Звертається особлива увага на історичний досвід, який доцільно врахувати у процесі сучасної судової реформи в Україні.
Монографія розрахована на широке коло науковців, викладачів, аспірантів, студентів, юристів-практиків, усіх, хто цікавиться проблемами судової влади.
Закон УРСР Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР від 24 жовтня 1990 р. наділив правом законодавчої ініціативи у Верховній Раді Української РСР, окрім Верховного Суду і Генерального прокурора, також Конституційний Суд та Головного державного арбітра Української РСР (ч. 1 ст. 103). У процедурі обрання або призначення право представляти Верховній Раді Української РСР кандидатури Голови Конституційного Суду, Голови Верховного Суду, Генерального прокурора, Головного державного арбітра Української РСР, персонального складу Конституційного Суду Української РСР було закріплено за Головою Верховної Ради Української РСР (ч. З та 4 ст. 108). У ст. 149 Конституції Української РСР встановлювалося, що найвищий судовий контроль і нагляд за судовою діяльністю судів республіки здійснюється лише Верховним Судом Української РСР, а організація і порядок діяльності судів Української РСР визначаються законами Української РСР. Також було запроваджено принцип несумісності суддівської діяльності з політичною, зокрема, у ст. 150 Основного Закону прямо встановлювалося, що судді не можуть бути народними депутатами і на час виконання своїх обов’язків припиняють членство у будь-яких політичних партіях і рухах.
Глава 19 Конституції Української РСР, що регламентувала статус прокуратури, у відповідності до згаданих конституційних змін визначила, що найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів усіма міністерствами, державними комітетами і відомствами, підприємствами, установами та організаціями, виконавчими і розпорядчими органами місцевих Рад народних депутатів, колгоспами, кооперативами та іншими громадськими організаціями, службовими особами, а також громадянами на території Української РСР здійснюють Генеральний прокурор Української РСР і підлеглі йому прокурори (ст. 162). Згідно зі ст. 163 Основного Закону Генеральний прокурор Української РСР призначався Верховною Радою Української РСР, був відповідальний перед нею і тільки їй підзвітний. Генеральний прокурор мав повноваження призначати на посади прокурорів областей, районних та міських прокурорів. Строк повноважень Генерального прокурора Української РСР і всіх прокурорів нижчого рівня встановлювався у межах п’яти років (ст. 164).
Окрім того, на конституційному рівні було закріплено, що органи прокуратури у здійсненні своїх повноважень є незалежними і керуються Конституцією Української РСР та чинними законами. Організація і порядок діяльності органів прокуратури Української РСР визначаються Законом про прокуратуру Української РСР (ст. 165).
Таким чином, на конституційному рівні були започатковані принципові зміни в системі відносин між прокуратурою і судом. Раніше нагляд прокуратури поширювався і на судову діяльність, реалізуючись у ряді процесуальних форм: як у кримінальному, так і в цивільному, судочинстві прокурор мав повноваження опротестовувати незаконні та необґрунтовані, на його думку, судові рішення, у той час як сторона мала право лише на оскарження; при перегляді судових рішень у порядку нагляду повноваження відповідних прокурорів на протест прирівнювались до відповідних повноважень голів судів вищого рівня та їхніх заступників, при цьому за прокурором також закріплювалось повноваження щодо надання висновку на предмет законності; в процедурі перегляду у порядку нагляду прокурор був наділений повноваженням призупиняти на певний час виконання опротестованого судового рішення, що набуло чинності; у цивільному судочинстві прокурор мав право надавати висновки на предмет законності в усіх судових інстанціях, при цьому при розгляді справи по суті висновок прокурора надавався після судових дебатів і сторони не мали можливості його оцінювати та висловлювати заперечення. Саме ця невідповідність демократичним принципам незалежності суддів, рівності сторін та змагальності судочинства отримала конституційний імпульс на поступове виправлення.