Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська
- Автор: Бура Дар’я, Красовицький Олександр
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9500-8
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська». Краткое содержание книги:
Сухі інформаційні рядки зведень проілюстровані свідченнями безпосередніх учасників подій, процитованих з книг-хронік, що вийшли раніше у видавництві «Фоліо». Долучені спогади про загиблих українських вояків, що захищали нашу землю в перші дні, тижні, місяці й роки російсько-української війни, про новітніх героїв, хто заплатив найдорожчу ціну за спокій і добробут українців.
Ця книга — нагадування світовому суспільству про те, що російсько-українська війна триває, і не можна забувати про тих, хто зі зброєю в руках фактично захищає благополуччя Європи.
Перший том «Від Майдану до Іловайська» тритомника «Хроніка війни. 2014—2020» охоплює період з кінця лютого 2014 року до перших днів вересня 2014 року.
— Держи его с другой стороны.
— Хто це?
— Десантник кацапский. Контрактник. Мы взяли его документы.
Ледве дихає. Поранений у руку. На вигляд має до двадцяти років. Ще молодший за мене. Позаду видніється димок від підбитої техніки.
Заносимо десантника у двоповерховий будинок. На кухні, на сходах, у коридорі, у кімнатах — бійці всюди. Біля входу стоїть солдат не в нашій формі. Приємно балакає з усіма.
— А хто це?
— Пленный.
Нічого собі. Почувається досить вільно. Теревенить. Курить сигарети. Як у себе вдома. Давати цій погані такі привілеї? З глузду з’їхали?
Після численних успішних атак росіяни запросили перемир’я. Хочуть забрати вбитих і поранених. Так-так. Це не мариво. Ми це змогли. Російська армія просить перемир’я в сотні добровольців. Бояться, паскудні пси. Не такі вони страшні, як ми думали. Та й полонені не страшні. Не малюйте ілюзій. Дійте за ситуацією. Заставляйте ворога боятися! Повірте, немає страшнішої зброї за мотивацію. Найстрашнішого демона можна здолати відважністю. Це поняття нікуди не зникло. Не загубилося в тисячах написаних книжок про героїв. Цей дух живе. Тут. Серед нас.
— Короче! Я взял нам кацапскую разгрузку. Взял оружие. Будем выходить сегодня.
— Коли?
— Ночью!
— Ми ж нічого не знаємо. Навколо ворог. Куди ми попремось?
— Да не сцыте! Я местный! Знаю все здешние дороги. Выберемся!
Що тут скажеш? Навіть зеленого уявлення не маю, де ми є. Ситуація така, що залишається тільки покластись на «Камазовий» досвід.
— Еще где-то один танк гуляет.
— Так. Двигун постійно гуде.
— Надо бы прихлопнуть дебила! Кацапы уже и так пересрали, что мы их всю засаду спалили.
— Та залиш ти його, «Камаз»! Зараз перемир’я.
— Ты шо ссышь? Надо уничтожить этого п****а!
— Та я не сперечаюсь. Тільки не зараз же.
— Ты с нами?
— Ні. Я побуду тут.
— Как хочешь! Иди тогда отнеси оружие в машину. А мы с «Амбалом» пойдем собирать группу.
Іду до вантажівки. Біля дерев лежать тіла наших загиблих. Замотані у спальні мішки. Спогади повертаються знову. Смертельна гонка. Відбір, який визначив учасників наступного відбору. А вцілілі підуть на інший відбір. І так без кінця і краю. Смерть сміється зверху й кидає свої криві зуби прямо нам на голови. Спробуй спіймай хоч один. Тоді пощастить менше насититися жахом.
Наша машина ціла. Поряд безліч автомобілів, що вибухнули і згоріли. А в нас — тільки водійські двері погнулись від вибуху сусіднього броньовика. Обходжу навколо. Жодна куля не потрапила в неї за сьогодні. Як таке можливо? Величезна вантажівка блакитного кольору, а попадань немає. Може, «Камаз» так матюкався по дорозі, що вони побоялися сюди стріляти? Навіть керованій ракеті було страшно зіткнутись із «Камазом». Може, не випадково він став нашим командиром? Не випадково «Лєрмонтов» також командир? Без нагромадженого бойового досвіду та завзятості ми б вижили тут? Навряд. Тіла розвіялись би попелом по вітру. А крик страждання гнав би нас на південь. До океану забуття.
Кладу зброю в кабіну. «Камаз» набрав п’ять автоматів. Хороший у нас арсенальчик намальовується. Починаю відновлювати щоденник. Попередній забув у Іловайську. Що це за напасть із цими щоденниками? Постійно вони зникають.
Не знаю, скільки треба часу, щоб записати все з першого дня Іловайська. З інтенсивністю сьогоднішніх подій — небагато. Пишу коротко. Ключовими фразами.
Так і знав. Тут також не дадуть пописати. Лунають постріли і вибухи. Знову починається артилерійський обстріл. Міни одна за одною пролітають машину і падають у полі. Стрімголов біжу до будинків.
«Хохлы! Заберите своих раненых!»
Поранених? Ні. Цього не може бути.
— А де поранені?
— Десь біля двоповерхового будинку!
Швидше! Швидше! Потрібно встигнути.
Чую крики. Когось несуть у плащ-наметі.
— Ааай! Сука! Больно! Ааай!
Хто всередині? Не хочу дивитись. Мушу. Це — «Камаз». Поранені рука і нога. Обидві кінцівки тримаються на сухожиллях. Кістки перебиті. Повернуті неприродно і чіпляються за різні перешкоди.
— Аяяй! Ай, бля! Аккуратно!!! Нога!
— Давайте я допоможу. Я понесу. А ще є поранені?
— Так. Ще один.
— А хто? Ти знаєш?
Тільки не кажи, що «Амбал». Навіщо я взагалі запитав?
— «Амбал».
— Та що ж за фігня! Він живий?
— Так. У нього поранення в ногу.
Поряд стоїть «Лєрмонтов». Також не може в це повірити. Спочатку «Утьос», «Череп», «Варг», «Сократ», «Берег». Тепер «Амбал» і «Камаз». Що тепер я буду без вас робити? «Камаз», хто тебе взагалі тягнув за язик у тому Лисичанську! Ось тепер і справдилось пророцтво. А може, ні? Може, мене ще вб’ють?