Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

Наші друзі передали, що в західній частині країни почалася паніка й численні протести людей через дезінформацію про реальні події під Іловайськом. Ніхто не надає їм чітких відповідей. Телебачення виголошує постійні реляції про перемоги, тоді як насправді ми без підтримки повністю розбиті, як і багато інших військових формувань. Госпіталі в центрі та на сході України вщерть заповнені неймовірною кількістю свіжопоранених та скалічених військових, що надійшли за останні кілька днів. В усіх регіонах дуже часто проходять похорони загиблих молодих воїнів. Лише від деяких поранених у шпиталях рідним удавалося почути, що ворог при підтримці своєї далекобійної артилерії із закордонних областей увів цілий армійський корпус під Донецьк і розгромив наші сили. Кажуть, що скоріше за все підмоги нам теж не буде — не встигають зібрати необхідні сили та ресурси. Пошукові роботи загиблих так і не почались. Занадто вже гаряче тепер на сході. Незрозуміла ситуація шокує і вводить і нас у ступор. Тепер зрозуміло, чому ми зовсім не знаходимо українських блокпостів та наших військових формувань і чому вже майже тиждень воюють не найманці-сепаратисти, а переважно регулярні військові частини армії окупанта.

Мені також удалося хвилину поговорити зі своїм служивим товаришем зі столиці. Там знають трохи більше про нашу складну ситуацію. Сумно сказав упалим голосом, що від столичного начальства надійшов буцімто наказ — живих із котла не виводити. Тому допомога по нас не прийде. Сподіватися не варто.

Що ж — тут ми самі. В Іловайському котлі. Де саме зараз лінія зіткнення — незрозуміло. Кругом хаос і розруха. Спробували знову вийти на мобільний зв’язок до ймовірно найближчого українського військового добровольчого формування — батальйону спеціального призначення. Треба запитати хоч у них, як нам бути далі. Випало вести розмову мені. Рада коротка. Спілкувався з досить поважним, проте бувалим у війні начальником. Чіткі зрозумілі фрази гарною українською мовою. І дійсно — сюди, в такі небезпечні території, за нами ніхто не піде. Необхідно самим пробувати прориватися двадцять кілометрів уночі, через територію окупації до далекого села Комсомольське. Нікому нічого не повідомляти про своє пересування, щоб нас не запеленгували ворожі розвідники. Також на шляху є численні мінування — тут уже як пощастить. Спробувати йти лісосмугами та полями уздовж залізниці маріупольським напрямком. Усі колії точно прострілюються ворогом — перевірено. Цю дорогу вже півтижня контролює окупант. Ні в якому разі не заходити в населені пункти! Пересуватися максимально тихо й швидко. Без жодного привалу. У бій ні в якому разі не вступати. Наразі сили дуже нерівні. Якщо дійдемо, то умовною попередньою точкою зустрічі буде місце перетину невеличкої річки зі старим залізничним мостом. Зустріч під мостом перед високими териконами. Можливо, вранці там стоятиме їхній «Урал» для поранених. Це також залежатиме від того, чи візьме до ранку окупант і це село, яке і досі перебуває в зоні великих тяжких боїв. Виходити — пізно ввечері, як смеркне. На цей кидок — лише одна ніч. Я, звичайно ж, коротко пояснив йому, що більшість людей — украй виснажені довгим голодуванням. Надії дійти живими у більшості бійців — практично немає. Але — дай-то, Боже!