Джерело

— Речей не брати? Ми ж одразу повернемося до міста?

— Одразу повернемося.

Він залишив двері до коридору прочиненими, і вона бачила, як він вдягає пальто, обгортає навколо шиї шарф, перекидаючи кінець за плече. Він підійшов до дверей вітальні, тримаючи капелюх у руці, та кивком запросив її виходити. На сходовому майданчику натиснув кнопку виклику ліфта і відступив убік, пропускаючи її в кабінку. Він діяв рішуче, впевнено, без задоволення і без емоцій. Він здавався стриманішим і мужнішим, ніж будь-коли.

Коли вони переходили дорогу туди, де стояла її машина, він твердо і впевнено взяв її під лікоть. Відчинив дверцята, пропускаючи її за кермо, і мовчки сів поруч. Домінік перехилилася через нього і підняла з його боку вітрове скло. Вона сказала:

— Якщо цього не досить, піднімеш скло, як захочеш, коли їхатимемо, щоб тобі не було холодно.

Він запропонував:

— Їдьмо по Ґранд-Конкурс, там менше світлофорів.

Вона кинула свою сумочку йому на коліна, завела машину і взялася за кермо. Будь-які антагонізми між ними зникли, залишалося саме лише тихе, безнадійне товариське відчуття, неначе вони стали жертвами однієї безликої катастрофи і мусили допомагати одне одному.

Вона їхала швидко, бо так звикла, але рівно і спокійно. Вони мовчки сиділи, слухаючи гудіння мотора, терпляче, не змінюючи поз, чекали, коли автівка зупинялася на світлофорі. Здавалося, що вони потрапили в один повітряний струмінь, що рухається в заданому напрямку наче куля, що її політ годі зупинити. На вулицях міста з'явилися перші ознаки сутінків. Бруківка пожовкла. Крамниці досі були відчинені. Над афішами кінотеатрів засвітилися вогні — червоні лампочки блимали, втягуючи в себе останнє денне світло з повітря, від чого вулиці здавалися темнішими.

Пітер Кітінґ не мав бажання розмовляти. Він уже не був схожим на Пітера Кітінґа. Він уже не шукав тепла і не просив співчуття. Він нічого не просив. Вона подумала про це і зиркнула на нього схвальним, майже ніжним поглядом. Він твердо зустрів цей погляд; вона прочитала в ньому розуміння, але він промовчав. Неначе поглядом сказав: «Авжеж», і більше нічого.

Вони виїхали за місто, холодна брунатна стрічка дороги полетіла їм назустріч, коли він сказав:

— Дорожня поліція тут причіплива. Ти маєш посвідчення журналіста про всяк випадок?

— Я вже не журналістка.

— Тобто?

— Я вже не журналістка.

— Ти звільнилася?

— Ні, мене звільнили.

— Що ти таке кажеш?

— Де ж ти був протягом останніх днів? Я гадала, усі вже знають про це.

— Вибач, кілька останніх днів я не стежив за подіями.

За кілька кілометрів вона попросила:

— Дай мені цигарку. В сумочці.

Він відкрив її сумочку і побачив портсигар, компактну пудру, помаду, гребінець, складену хустинку, таку білосніжну, що до неї лячно було доторкнутися, просяклу слабким запахом парфумів. У нього промайнула думка, що він ніби розстібнув її блузку. Але ця думка його не схвилювала, так само як інтимна власність, з якою він відкрив її сумочку. Він дістав із портсигара цигарку, прикурив її та вклав їй до вуст.