П'ять четвертинок апельсина

Але Стара Мама не спішила з’являтися. У неділю, коли Кассі та Ренетт були вдома, я намагалася заразити їх своїм мисливським азартом. Але відтоді як Рен-Клод того року перейшла до колежу, вони з Кассі перетворилися на окрему расу. Між мною та Кассі різниця у віці була п’ять років. Із Ренетт – три. Але вони здавалися ближчими одне до одного, осяяні дорослішанням, з такими схожими золотавими обличчями й високими вилицями, що скидалися на близнюків. Вони часто шепотіли одне одному якісь секрети, сміялися з якихось таємних жартів, називали імена друзів, про яких я й не чула. У їхній розмові пунктиром проходили незнайомі імена. Мсьє Каре. Мадам Фруссен. Мадемуазель Кюлор. Кассі вигадував прізвиська для всіх вчителів і вмів пародіювати їхні голоси й манери, щоб розсмішити Ренетт. Інші імена, які вони шепотіли під покровом ночі, коли я вже спала, начебто належали їхнім друзям. Гайнеманн. Лейбніц. Шварц. Вони сміялися, коли вимовляли ці імена, якимось дивним єхидним сміхом, з ноткою провини та істерії. Якісь невідомі імена, та ще й іноземні, а коли я запитувала про них, Кассі й Рен-Клод лише хихотіли і, взявшись за руки, втікали до саду.

Ця невловимість бентежила мене більше, ніж я могла собі уявити. Вони стали відокремлюватися, хоч раніше ми були рівнею. Раптом усе те, чим ми займалися разом, перетворилося для них на дитячі забавки. Спостережний Пункт, Стоячі Каменюки – усе це стало лише моїм. Рен-Клод заявляла, що не хоче рибалити, бо боїться змій. Натомість вона сиділа в кімнаті, куйовдила собі якісь складні зачіски та зітхала над світлинами кіноакторок. Кассі слухав про мої плани з добродушною байдужістю, а потім перепрошував, що вимушений мене залишити, бо треба вивчити латинські дієслова для мсьє Каро. Я збагнула це вже потім, коли сама подорослішала. Вони використовували кожну нагоду, щоб позбутися мене. Домовлялися зі мною про щось і не дотримували обіцянок, посилали мене з вигаданими дорученнями на інший кінець Ле-Лавеза, обіцяли зустрітися зі мною біля річки, а натомість ішли до лісу, а я їх чекала, поки злі сльози пекли очі. Коли я нападала на них із претензіями, вони вдавали цілковиту невинність, картинно притискаючи руку до рота: «Ой, невже ми домовлялися біля великого в’яза? Я думала, біля другого дуба», – і хихотіли, коли я від них втікала.