П'ять четвертинок апельсина

Спостережний Пункт насправді був великим в’язом, що ріс на ближньому березі Луари. Дерево наполовину схилилося до води й мало щільно переплетене товсте коріння, що стирчало з сухої землі понад берегом, завдяки чому навіть мені нескладно було лазити по ньому. Я сиділа верхи на товстих гілках і могла спостерігати за будь-чим у Ле-Лавезі. Кассі та Поль збудували там простеньку хатку – платформу й декілька пригнутих гілок замість даху, – і я частіше за інших сиділа в цій схованці. Ренетт було ліньки лізти на самий верх, хоч цей процес і полегшувався завдяки вузлуватій мотузці, а Кассі взагалі майже там не з’являвся, тож більшість часу це місце перебувало цілковито в моєму розпорядженні. Я залізала туди подумати й постежити за дорогою, якою інколи проїжджали німці в джипах або – значно частіше – на мотоциклах.

Звичайно, мало що могло зацікавити німців у Ле-Лавезі. Там не було ні казарм, ні школи, ні громадських будівель, які вони могли б зайняти. Натомість вони розмістилися в Анже, а до сусідніх селищ посилали патрулі. Тож окрім тих німців, що проїжджали дорогою, я бачила лише групи солдатів, яких щотижня посилали реквізувати провіант з ферми родини Ур’я. До нашої ферми вони заходили значно рідше, адже в нас не було корів, тільки декілька свиней і кіз. Головним джерелом нашого прибутку були фрукти, а сезон тоді ледве розпочався. Раз на місяць до нас неохоче навідувались двійко солдатів, але найкращий наш урожай був добре прихований, і мати завжди відправляла мене до саду, коли вони приходили. А втім, я з цікавістю позирала на сіру уніформу, сидячи на Спостережному Пункті й кидаючи уявні снаряди в німецькі джипи, що проїжджали повз. Насправді я не була вороже налаштованою, як і будь-хто з дітей. Нам просто було цікаво, і ми повторювали лайку, якої навчились від батьків – брудні боші, нацистські свині, – просто щоб бути, як усі. Я й гадки не мала, що відбувалося в окупованій Франції, і не мала найменшого уявлення, де той Берлін.