І тим, що в гробах

Він просто сказав ні сіло ні впало — ми виходили на перекур, а він був трохи напідпитку і просто ляпнув. Таке в людей іноді трапляється — осяяння, з яким одразу ж кортить поділитись. «Кортить» — неточне слово. Таке просто знаходить собі шлях. Якась внутрішня сила виштовхує такі слова назовні. Він раптом подивився на мене і побачив: «Ти не напишеш нічого великого». Подивився на мою бороду чи на мої очі, чи на мій ніс, чи на якусь іншу деталь моєї зовнішності і побачив цю мою втраченість для літератури. «Ти не напишеш роману. Ти втрачений для літератури».

Цікаво, що ми ж узагалі про літературу не розмовляли. Все, що було до і після цих слів, не стосувалося серйозних речей. На нього щось найшло. Якась абсолютна правота, містичне осяяння. Таке трапляється іноді з людьми. Я так не вмію. Я взагалі мало що вмію. Романів я точно не вмію. Я вмію бігати на короткі дистанції. Вмію взяти старт і пробігти швидко кількадесят метрів. Вмію від турнікетів у метро добігти до поїзда, який стоїть з відчиненими дверима. Забігти у вагон і зупинитись. І от ця зупинка мене завжди добивала. Я брав добрий старт, я перестрибував через чотири сходинки, я біг, оминаючи, як лижник-слаломіст, пасажирів, які йшли мені назустріч, я забігав у вагон — і зупинявся. І це мене завжди вирізняло. Заскочивши до вагона, де сидять і стоять люди, я ніколи не біжу далі. А дарма.

Романіст би на моєму місці біг далі — далі по вагону. Він би точно не зупинився. А я завжди зупиняюсь. А романіст ніколи не зупиняється. У нього є мета — типовий персонаж у типових обставинах, велика ідея — спокута, провина, образа, травма, страх, тіні минулого, велич духу… Що завгодно — тільки не зупинятись, а довести місію до кінця. А я зупиняюся. І тут важлива ця мить: ти забігаєш, у тобі є якась енергія, а навколо всі стоять. І в цю мить важливо не зупинитись, важливо не змиритися з цим гнітючим спокоєм пасажирів. А я не вмію. Я завжди зупиняюсь, і за кілька секунд мене вже не відрізнити від усіх інших пасажирів — типових персонажів у типових обставинах. І от ця мить переходу від людини, яка біжить, до людини, яка стоїть, мене й губить. Тому я не романіст. Романіст не зупиняється. Він весь час, поки поїзд їде, пересувається вагоном, заглядає людям в очі, перевіряє їхні речі, зазирає їм у газети, про щось допитується. Романіст ніколи не стоїть на місці. На наступній станції він переходить до іншого вагона, залишає речі у вагонах, притуляється до дверей, не поступається місцем вагітним, потрапляє в різні історії або стає їхнім свідком, а потім описує їх. А я ні — я стою. Мене вже не відрізнити від інших. Тому він знав, що каже. Точніше, навпаки: він не знав, що каже, зовсім не знав. Але сказав. Таке буває. Так сталося. І з цим уже зовсім нічого не вдієш. Він точно визначив, що я — типовий пасажир. І я не можу з цим посперечатись. Не можу.