Життя Дон Кіхота і Санчо

Величним і жахливим є той факт, що тільки сам герой може бачити свій героїзм ізсередини, тоді коли всі інші бачать його тільки ззовні. Це призводить до того, що герой живе самотнім серед людей і що його самотність править за той фактор, у якому він знаходить свою втіху; і якби ви мені сказали, що, посилаючись на подібне внутрішнє одкровення, кожен міг би жити й діяти, як йому заманеться, під приводом того, що він почуває себе героєм, чиїми вчинками безпосередньо керує Бог, то я відповів би вам, що не досить це казати й на це посилатися, а необхідно також у це вірити. Не досить вигукнути: «Я той, хто я такий!», а необхідно також знати про це, і можна відразу викрити обман людини, яка так вигукує, але насправді про це не знає, а може, навіть у це не вірить. А якщо вона це каже й у це вірить, то вона спроможна смиренно знести ворожнечу й осуд своїх ближніх, які судитимуть її, посилаючись на загальний закон, а не на Бога.

«Я знаю, хто я такий!» Почувши це зухвале твердження нашого рицаря, чимало людей не зможуть не вигукнути: «Який же він самовдоволений, цей ідальґо!..» Протягом багатьох століть ми казали й повторювали, що людина вперто й невтомно повинна прагнути пізнати саму себе і що саме в самопізнанні потрібно шукати спасіння, а тут раптом перед нами постає такий собі нахабний суб’єкт і самовпевнено заявляє: «Я знаю, хто я такий!» Цих слів уже досить, аби виміряти всю глибину його божевілля.

Але помиляється той, хто так каже; Дон Кіхот говорив про своє бажання, й коли він казав: «Я знаю, хто я такий!», то хотів сказати лише: «Я знаю, ким я хочу бути!» А в цьому суть усього людського життя: людина прагне знати, ким вона хоче бути. Не так важливо, хто ти такий: головне для тебе, ким ти хочеш бути. Бути тим, ким ти є, — це буття кволе й недовговічне, буття, що виходить із землі й у землю одного дня повернеться; те, ким ти хочеш бути, — це твоє уявлення про Бога, твоє Усвідомлення Світу, це божественна ідея про те, що ти є маніфестацією в часі й просторі. І твоє поривання до того, ким ти хочеш бути, це та туга, яка тягне тебе до твого божественного вогнища. Ти з повним правом можеш вважати себе людиною, справжньою людиною, лише тоді, коли ти хочеш бути більше, аніж людиною. І коли ти, який у такий спосіб докоряєш Дон Кіхотові за його зухвалість, не хочеш бути кимось іншим, аніж ти є тепер, ти можеш вважати себе пропащим, безнадійно пропащим. Ти пропав, якщо не зможеш розбудити в собі Адама та його щасливу провину, провину, завдяки якій ми дістали надію на спасіння. Бо Адам хотів бути таким, як Бог, хотів здобути знання добра і зла, і для того, щоби добутися до цього знання, він з’їв заборонений плід із дерева пізнання, і тоді йому відкрилися очі, і він прийшов до праці й прогресу. І відтоді він став кимось більшим, аніж людиною, знайшовши силу у своїй слабості й перетворивши своє падіння на свою славу, а свій гріх — на цемент свого спасіння. І навіть ангели йому заздрили — так розповідає нам отець-єзуїт Ґаспар де ла Фіґера[32] у своєму трактаті «Сума духовна», а ще він розповідає нам — і, схоже, йому було це відомо з надійного джерела, — що Люцифер та його компанія були про себе надто високої думки, й «коли надійшов наказ від Бога, щоб усі ангели стали поклонятися Христу, і було їм відкрито, що Бог мусив утілитися в людську подобу, народитись, як народжуються людські діти, а потім померти людською смертю, то вони сприйняли цей наказ як велику ганьбу й обрáзу своєї духовної природи та воліли втратити прихильність Бога й ту славу, якою Він міг їх обдарувати, аніж погодитися на таке приниження». Звідси стає очевидно, що пропащий ангел пропав для власного задоволення, пропав через свою гординю, а людина — з бажання стати чимось більшим, аніж вона була, через свої амбіції. Ангел пропав через свою гординю, і пропащим він залишається; людина пропала через свої амбіції, й тепер вона перебуває на вищому щаблі, аніж той, з якого впала.