Воццек & воццекургія
- Автор: Издрык Юрий Романович
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 966-663-030-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Воццек & воццекургія». Краткое содержание книги:
_______________
«Воццек», безперечно, належить до найпомітніших творів української прози 90-х років. «Воццек» так само показує, що про Іздрика треба говорити не лише в контексті української літератури, а в контексті Кафки і Музіля, Кундери й Боргеса, європейських традицій та інтелектуальних шукань у двадцятому столітті. «Воццек» — роман для літературних ґурманів.
Соломія Павличко
* * *
Дуже приємне враження справив «Воццек» Юрка Іздрика в пані прописаності. Стилістично у нього немає недольотів: це абсолютно зрілий письменник великої душевної розкутості і здатності моделювати світ на свій розсуд — не за якоюсь парадигмою, а варіативно.
Оксана Забужко
* * *
Роман Юрія Іздрика імпонує сміливістю уяви та конструкції, виразно засвідчуючи артистичне пожвавлення, притаманне сьогоднішній українській літературі.
Станіслав Бараньчак
* * *
…«Воццек» (не за Бюхнером, та навіть не за Альбаном Берґом, а таки за Іздриком) — химерне і напрочуд цілісне плетиво з фізичного болю, безсонних сновидінь, ненависті, котру за ступенем чистоти я б наважився назвати «святою», пародійного жонґлювання цитатами, сюжетами, прийомами, способами мовлення — усього цього (перепрошую) «постмодернізму», який насправді виявляється чимось межовим, крайнім, остаточним.
Юрій Андрухович
_______________
У художньому оформленні книжки використані фрагменти фотографічних робіт: Rosemarie Clausen, Georgij Petrussow
Га?
Але ж Мопассан, Мопассан! Не відкидайте роздратовано від себе! Бо через чотири сни по тому тобі привиділось не монпансьє, не монтаньяр, не Вес Монтґомері на Монпарнасі, а не що інше, як «Життя» Мопассана. Розкішне видання, воно стояло там, де насправді у тебе пліснявіють ніколи не читані томи Жуля Верна і Джека Лондона[29]. Синій корінець, золоте тиснення і аметистові розводи по обрізі. Саме «Життя» знаходилося чомусь у другому, а не в четвертому, як завжди, томі. Щільний, гладесенький, твердий папір і ілюстрації, великий Боже — які ілюстрації, о небо, небо, які розкішні стримані погідні пастельно-акварельні кольори, для чогось там зображена білизна, що під вітром сушиться на сонці. Різнокольорова постіль — від неї тіні різнобарвні по землі лежали, прекрасно, істинно прекрасно, кажу я вам, тільки все було навпаки, немов у негативі: земля темно-зелена, такого тьмяного окису хрому кольору, темніла всюди, де не тіні, а там, де тіні, вона світилась, просто пломеніла, та майже сяяла, ну, що тут говорити — отака була картина на першій розгортці Мопассанового «Життя» в стилі арт нуво чи, по-простому кажучи, модерн.
А саме «Життя» було не зовсім, так би мовити, «Життям» оскільки там діяв герой із «Любого друга», такий нахрапистий нахаба, розпусняк, чисто до пари п'ятнадцятирічному капітану із чотири-сни-перед-тим, тільки, звісно, досвідченіший, зухваліший, дорослий. На одній із сторінок мені запала в око фраза: «Того вечора вона дозволила пестити собі коліна», — чи допевно ця фраза належала безсмертному Ґі де?, а далі жодних фраз вже не було, вони попросту не могли пробитися крізь густу подієвість життя, завзятий бовдур схиляв героїню до содомії, якщо лише під содомією розуміти конкретну перверзію, і, мало того, все це відбувалося після гашишу, вони курили гашиш (не знаю, чи направду гашиш куриться чи вживається як-інак), і той брутальний зух із мопассанівського роману наводив приклад героїні того ж таки роману, наводив яко приклад Роксоляну, яка нібито була взірцем у подібних непотребствах, а в історію увійшла через те, що сама після гашишу не могла здійснювати згадані контакти через защемлення під дією наркотика якогось там м'яза, що й називається тепер у медицині «комплексом Роксоляни»[30]. Так говорив наш любий друг своїй подрузі любій, добираючись до неї ззаду («ану подивимось, чи не защемило м'яз у тебе, моя мила»), а все це було після гашишу, тобто без сумніву мала місце епоха вседозволеності і плотських заворушень, коли довговолосі студентики — вільний дух Європи — хотіли щось там revolutionize, хто пам'ятає сьогодні, що вони хотіли; коли довговолосі п'ятнадцятирічні капітани — вільний дух Європи — шукали нірвани в надтріснутих звуках орієнтованого на орієнтальність мелосу, коли довговолосі інтелектуали — вільний дух Європи — пожвавлювали своє інтеліґентське лібідо та лібідо своїх кембриджських абсольвенток невинним димком невинної трави; коли довговолосі спітнілі паломники — вільний дух Європи — ловили щастя по велелюдних стадіонах, де звучав Hotel California[31], а втім, що я брешу, Hotel California з'явився значно пізніше, а вільний, вільний, невитравний дух Європи вільний… (фраза не закінчена). Отож, після всього сказаного тебе не повинно дивувати твоє життя-буття у шкурі французького мерзотника, тим більше, що воно, як і попередня фраза, теж виявилося незавершеним, ранок обірвав твої пригоди, і другий том у синій палітурці так і не потрапив на своє місце до шафи, де насправді тліють-догорають ніколи не читані Жуль та Джек.
29
«ніколи не читані томи Жуля Верна і Джека Лондона» — ще один ретроспективний пасаж, який відсилає нас до радянських часів, коли Верн і Лондон займали почесні місця у переліку харизматизованих письменників для юнацтва. Нині, коли актуальність класичної наративності тяжіє до занепаду, ці письменники поступилися місцем Желязни, Толкієну та Ділені.
Можливо також, тут уперше з'являється натяк на роман Набокова «Пнін», який виступає метатекстовим фундаментом «Воццека». Ось епізод, який можна екстраполювати на «ніколи не читаного» Джека Лондона:
«…он вошел в книжную лавку и попросил дать ему «Мартина Идена».
— Иден, Иден, Иден, — быстренько повторяла высокая темноволосая продавщица, потирая лоб. — Постойте, вам про английского политика? Так?
— Мне нужно, — сказал Пнин, — знаменитое произведение знаменитого американского писателя Джека Лондона.
— Лондон, Лондон, Лондон, — повторяла женщина, сжимая себе виски.
На помощь ей, с трубкой в руке, пришел ее муж мистер Твид, который пописывал стихи на злобу дня. Поискав немного, он извлек из пыльных глубин своей не слишком процветающей лавки какое-то старое издание «Сына волка».
— Боюсь, у нас больше ничего нет этого автора, — сказал он.
— Странность! — сказал Пнин. — Превратности славы! В России, я помню, все — и маленькие дети, и полнозрелые люди, и врачи, и адвокаты, — все читали его и перечитывали. Это не есть его лучшая книга, но о'кей, о'кей, я буду ее брать». (Владимир Набоков. Романы / Пер. с англ. Б. Носика. — Москва, 1991, с. 245)
30
«…називається тепер у медицині «комплексом Роксоляни». — деміургічна вигадка. Жодного подібного терміну в медицині не існує.
31
«Hotel California» — один з найвідоміших рокових еверґрінів, найбільший гіт групи «Eagles». Можна припустити, що із цією композицією в Іздрика пов'язані якісь особисті рефлексії, оскільки це не остання згадка про неї у «Воццеку», однак подібне твердження залишається в сфері припущень.