Острів КРК та інші історії
- Автор: Издрык Юрий Романович
- Год: 1998
- Язык: украинский
- Год: Лілея-НВ
- ISBN: 966-7263-38
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Острів КРК та інші історії». Краткое содержание книги:
«Острів КРК», повість «про кохання як порятунок і свободу як прокляття», та кілька коротких новел — ото, властиво, і весь її вміст. Та ще авторські коментарі, котрі, можливо, крім самого автора, нікому не потрібні. Та ще передмова Юрія Андруховича, більше схожа на післямову до всього корпусу теперішнього українського письменства.
* * *
Іздрик Юрій — прозаїк, поет, культуролог, автор концептуального журнального проекту «Четвер». Живе і працює в Калуші.
Іздрик — один із креаторів станіславського феномену. Творчість Іздрика-поета — це Numen, Торжество нюансованих доторків до буття, текстових тіней, з котрих вибудовується розгорнений простір-задля-уяви, необов'язковий і сповнений симпатичних ігрових монстрів. Іздрик-прозаїк тяжіє до ремінісцентної гри з читачем a la Nabokoff, коли зміст і суперзміст сховані у мікро- і макрошаради натяків та екстраполяцій, синонімічних рядів і псевдоцитат, гри у палімпсести та паліндромічне самоцитування. Нарцисизм творчості Іздрика створює достатню відстань між його іронічно-смаковою культурологічною нарацією та художніми текстами. Схильний до візуально-текстового синтезу, іздрик знайшов у цій сфері мистецтва альтернативу традиційній візіопоезії, зберігаючи при цьому значний потенціал атракційованої наративності. Остаточне перетворення Іздрика на культового письменника відбудеться, безперечно, завдяки «дев'яностикам». На тлі їх креативної неспроможності деміургія Іздрика сприймається гіпертрофовано.
Володимир ЄШКІЛЄВ
* * *
Художнє оформлення автора
Автокоментар
Пояснювати чи в будь-який спосіб коментувати власний текст-заняття невдячне і певною мірою безглузде. Адже незважаючи на те, чи відомі читачеві різноманітні реалії, чи вловлює він приховані алюзії і неприховані цитати, добра література повинна говорити сама за себе і працювати сама на себе. Якщо твір не вдався — поясненнями не допоможеш, якщо ж навпаки — будь-які коментарі зайві.
Це з одного боку. З іншого — як читач я страшенно люблю коментарі і завше з насолодою занурююся в них паралельно із читанням основного тексту. Саме «занурююся» — це так, ніби плаваючи надумав пірнути углиб, де вже зовсім губиш зв'язок із звичним світом — від нього залишається лише порція повітря в легенях, і тільки від твоєї тренованості залежить, скільки зможеш пробути на глибині. Феномен автокоментування з рідкісною для себе дотепністю змалював Боргес у новелі «Алеф», персонаж якої Карлос Аргентіно перетворює тлумачення своєї графоманської поеми у справжнє мистецтво (хоча тут не завадила б і екзегеза власне Боргесівського тексту). Саме з огляду на фатальну відсутність коментарів я ніколи не купую бульварного чтива — ах, як би заіскрилися заяложені сюжети й невиразні образи, зазвучали б найбанальніші фрази, коли б за діло коментування взявся справжній майстер. Адже, як казав той же Боргес, краса «широко розповсюджена і підстерігає нас на випадкових сторінках посереднього автора або у вуличному діалозі».
В нашому переінформованому світі, де кількість навіть вартих уваги книг явно перебільшує хронологічні можливості людського читання, коментар набуває ще й іншої функції — досконалого дайджесту. Якщо школярсько-хрестоматійний підхід, по суті, пропонує ампутовані обрубки творів (або, — якщо кому більше до вподоби гастрономічні, а не хірургічні метафори, — з усього трапезного багатства книг видає школярам лише поспіхом зроблені канапки), то коментар є одночасно й квінтесенцією творива (ґатунок алхімічний) і містком (ранґ архітектонічний) до інших літературних надбань. Хороший коментар іноді вартує кількох прочитаних книг.
Однак я все ж не маю жодних намірів коментувати власні тексти — ані в сенсі академічному (на це в мене забракне досвіду), ані в сенсі ігровому (на це в мене забракне гумору). Мені лише цікаво поглянути на ці, доволі давно написані речі з певної дистанції. Поглянути не стільки для для того, щоб зрозуміти НАВІЩО я пишу (це, здається, вичерпно пояснив Ігор Бондар-Терещенко в рецензії на мій роман «Воццек», який безпосередньо пов'язаний із усією цією базграниною, що в свою чергу стане очевидним кожному, хто наважиться прочитати цю «необов'язкову» частину книги), скільки для того, аби усвідомити ЯК я пишу. Чомусь оте ЯК прийнято називати «письменницькою кухнею» (знову напрошуватимуться гастрономічні алюзії). Так от, цікаво було б зазирнути до цієї власної кухні, перевірити, чи все там в порядку з начинням, чи достатньо спецій у шафках, переглянути вміст холодильника (і з огляду на свіжість продуктів і з огляду, скажімо, на середній вміст холестерину в них), а також упевнитися в достатності запасів солі та круп, дізнатися нарешті, чи є у мене мікрохвильова пічка, чи я і далі змушений підігрівати все на пательні (яка вона, до речі, ота пательня — звичайна, з тефлоновим покриттям чи, може, фірми Zepter?), підрахувати, скільки порожніх пляшок від різноманітних напоїв (переважно міцних і дуже міцних) назбиралося під столом, провести санітарну інспекцію, і врешті-решт встановити, чи достатньо збалансовану і здорову їжу готую я на цій кухні для себе й своїх потенційних клієнтів-читачів, а чи, може, найвищий час видати вердикт про закриття цього підозрілого закладу із конфіскацією майна його власника.
Цілком можливо, що ця «розвідка» буде цікавою ще комусь, крім мене, то ж запрошую до кухонних посиденьок.
(Примітки, що складають цей розділ, рознесено до відповідних місць у тексті. — Прим. верстальника.)
І дібравшись нарешті до кінця, я бачу, що книга ця, мабуть, буде цікава хіба дуже вузькому колу людей, саме тих, які перебувають у тісних межах згаданої в передмові «інтертекстуальності». Власне кажучи, найцікавішою вона буде, мабуть, для мене самого, ба навіть ні! — найцікавіше вже сталося під час роботи над автокоментарем, оскільки це перша спроба якогось там самоаналізу, і цілком відверта демонстрація механіки виникнення текстів. Щоправда, механіка ця не раціональна чи контрольована, та саме через це й викликає найбільший інтерес. Зрештою, йдеться навіть не про мене. Оскільки коментар частіше апелює до якихось алюзій з романом «Воццек», аніж безпосередньо до текстів цієї книжки, можливо, це моя остання спроба розпрощатися з улюбленим героєм, можливо, — спроба самого Воццека зазирнути у власне минуле, оскільки майбутнього у нього немає.