Острів КРК та інші історії

Був один, що просив напитись.

Я подав йому води, і він, відпивши мало, пішов, бурмочучи під ніс чи то подяки, чи прокляття. З цікавістю я йшов за ним назирці, але він, вочевидь, помітив мене, бо зійшов на пагорб і юродствував: «Блаженні ви, як ганьбити і гнати вас будуть і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради мене. Радійте та веселіться, — нагорода-бо ваша на небесах! Бо так гнали й пророків, що були перед вами». Розчарований та присоромлений повернувся я додому. А згодом почали літати по небу дирижаблі, пускаючи вогні та феєрверки. І поштар приносив фронтові листи. То мала місце Перша Війна. Have the place. Я теж отримав повістку і, зібравши найнеобхідніше, подався воювати.

Війна починається з солдатських нужників. Перший вияв патріотизму полягає в тому, що ти випорожнюєшся разом із усіма в загальну яму. Розкидані по всій землі поховання екскрементів є джерелом родючості для майбутніх поколінь. Згодом таким же джерелом стають і поховання людей.

Другий вияв патріотизму полягає в безперервних мандрах. Поїзди везуть тебе вдень і вночі. Пошуки окропу на незнайомих станціях, задуха верхніх полиць і ритм, що проникає в кров. Відсутність цього ритму під час зупинок нестерпна і може призвести до божевілля. Постійні зміни маршруту викликають deja vu[55].

Третій вияв патріотизму — безконечне очікування боїв. Час бездіяльності в окопах та наметах належить до найважчих фронтових випробувань. Бездіяльність породжує бажання, бажання породжує надію, надія породжує впевненість у тому, що війна закінчиться, обійшовши тебе стороною. І ось, коли вже всі беруться нашивати демобілізаційні комірці — починається бій. В бій ідуть радісно, розпрямляючи на ходу задерев'яніле тіло. Бій приносить відчуття полегшення і, подекуди, звільнення. Смерть.

Від постійного очікування, як правило, захворюють астенічним синдромом.

Медицина погано дає собі раду з цією недугою, і астенічний синдром обов'язково косить два-три повоєнні покоління.

Зате в шпиталі я зустрівся з Анною[56].

Ми розминулися в шпитальному коридорі, — з одного боку великі зафарбовані вікна, з іншого — ряд дверей. Я йшов, намагаючись не ступати на чорні плитки — розповсюджена психічна вада, рудимент інфантильності. Анна наближалась, опустивши обличчя, — звичка, що виробляється від надміру чоловічого оточення, — і я ще не знав її імені. В руках тримала щось сховане під білою серветкою. Відстань між нами зменшувалась, і я забув про чорні квадрати, як іноді забуваєш про біль. Я просто давно не бачив жінки, і ми розминулися в шпитальному коридорі, — з одного боку великі зафарбовані вікна, з іншого — ряд дверей.

Напевно, силою моїх бажань була вибита ноша з її рук, і я обернувся на металево-скляний дзвін, щоб побачити, як сипляться додолу брязкальця і шкельця, різноманітне медичне причандалля, як розлітаються по білих і чорних квадратах підлоги блискітливі, гострі й небезпечні знаряддя лікарських тортур, як вибухають ампули, розбризкуючи ліки та отрути, як скачуть жабами ґумові груші геть і далі від уготованої для них долі бути затичками солдатських задниць, як звиваються вужами джгути, як гнуться гострі шпичаки безжальних голок, як пінцети танцюють на тонких ніжках, впадаючи в амок, як судомляться в корчах затискачі і скальпелі скальпують стоси вати, як тріщинами беруться дзеркала, як здригаються в конвульсіях спіралі і пружини, як протези вимагають рівноправ'я, порипуючи штучними суглобами, як вищать пилки і свердла, як кришаться кістки і зуби, як набрякають пурпурно бинти і бандажі вивалюють назовні анатомічний мотлох — я бачив те, чого не було, а те, що було, ми кинулися збирати обидвоє, потроху наближаючись, підсуваючись один до одного з протилежних сторін шахівниці, е-2, е-4[57], найкращий хід для початку партії, е-2, е-4, якою буде ваша відповідь, Анна плакала, не піднімаючи голови, і сльози, її сльози, котрі не мали жодної можливості стікати обличчям, де русла передбачені природою чи Богом, ті сльози збиралися на кінчику носа і скапували на підлогу, перемішуючись то з ліками, то з отрутою, розбігаючись в різні боки сріблястими краплями, втім, це могла бути і ртуть із розбитих термометрів, це напевно була ртуть, е-2, е-4. Я ще не знав тоді, що вона Анна, я діставав з-під батареї якусь копирсачку, а вона, Анна, моя Анна, збирала гострі шкельця розбитих шприців, е-2, е-4, ми наближалися неухильно, виконуючи лише цей один, найбільш вдалий і добре вивірений хід, е-2, е-4, е-2, е-4, по чорно-білих квадратах шпитального коридору, аж поки її сльоза не падає мені на руку, і аж поки наші коліна, — хоч я найбільше боюсь образити її наближенням, — аж поки наші коліна не торкаються, і я бачу нарешті її обличчя і потріскані губи, котрі, ледве ворушачись, промовляють «дякую вам», а я цілую вологі очі, і тільки ці вологі очі й бачу, не помічаючи більше ні потрісканих губ, ні крапель, що збираються на кінчику носа, я завжди бачу те, чого бути не може, бо наші руки тримають знаряддя тортур, і ми боїмося найменшого поруху, Анна, кажу я, Анна.