Острів КРК та інші історії
- Автор: Издрык Юрий Романович
- Год: 1998
- Язык: украинский
- Год: Лілея-НВ
- ISBN: 966-7263-38
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Острів КРК та інші історії». Краткое содержание книги:
«Острів КРК», повість «про кохання як порятунок і свободу як прокляття», та кілька коротких новел — ото, властиво, і весь її вміст. Та ще авторські коментарі, котрі, можливо, крім самого автора, нікому не потрібні. Та ще передмова Юрія Андруховича, більше схожа на післямову до всього корпусу теперішнього українського письменства.
* * *
Іздрик Юрій — прозаїк, поет, культуролог, автор концептуального журнального проекту «Четвер». Живе і працює в Калуші.
Іздрик — один із креаторів станіславського феномену. Творчість Іздрика-поета — це Numen, Торжество нюансованих доторків до буття, текстових тіней, з котрих вибудовується розгорнений простір-задля-уяви, необов'язковий і сповнений симпатичних ігрових монстрів. Іздрик-прозаїк тяжіє до ремінісцентної гри з читачем a la Nabokoff, коли зміст і суперзміст сховані у мікро- і макрошаради натяків та екстраполяцій, синонімічних рядів і псевдоцитат, гри у палімпсести та паліндромічне самоцитування. Нарцисизм творчості Іздрика створює достатню відстань між його іронічно-смаковою культурологічною нарацією та художніми текстами. Схильний до візуально-текстового синтезу, іздрик знайшов у цій сфері мистецтва альтернативу традиційній візіопоезії, зберігаючи при цьому значний потенціал атракційованої наративності. Остаточне перетворення Іздрика на культового письменника відбудеться, безперечно, завдяки «дев'яностикам». На тлі їх креативної неспроможності деміургія Іздрика сприймається гіпертрофовано.
Володимир ЄШКІЛЄВ
* * *
Художнє оформлення автора
***
Я прокинувся від задухи і раптом сів у труні, витріщивши нажахані очі. Був сірий ватяний ранок. Вода лилася по стінах, капотіла зі стелі і прибувала знизу. Я залишався живим. Був день сороковий.
Потім я пропливав, сидячи у труні, через всі свої кімнати. Пригнувшись, виплив крізь двері надвір. Всюди довкола стояла вода. Я боявся відпливати від хати, бо злива швидко наповнювала мій вутлий човен. Я кружляв довкола будинку, він робився все нижчим і нижчим, чи то просто я наближався до неба. Наближаючись до неба, справляв малу потребу в навколишню воду, ще більше прискорюючи кінець. Ввечері подерся на дах, розсуваючи птахів і щурів. Вони без великої охоти поступалися місцем. За правом старшого всівся на комині і дві настирливі мокрі горлиці довго кружляли просто в мене над головою. Більше не боявся. Після нічних жахів знав, що не помру.
Назавтра дощ припинився. А згодом вода зійшла, ніби відкрилися невидимі шлюзи. З'явилося сонце, і звірина, обсохнувши якось дуже по-людяному тішилася порятункові. Відкрилася поглядові замулена земля. Але це була інша, незнайома земля. З'явилися нові гори і нові озера. Я знав, що виростуть нові ліси, і будуть інші поля. І незнайомі ріки потечуть незвіданими берегами. І буде нове життя. І буде нове життя. І буде но.
Вітер (short distanse — long distance)[47][48]
Між нами було метрів тридцять порожнього мокрого поля. Вітер сильний, поривчастий, змінних напрямків. Кроти ворушилися під землею, кленучи холод, воду і власний ревматизм.
— Галло! — гукнула вона. — Так буде добре?
— Давай, скажи щось на пробу.
— Кажи ти!
Завжди вона зі мною сперечається.
— Шість на вісім.
— Сорок вісім!
— О'кей. Нормально. Можна починати.
Постояли деякий час мовчки, потім я, несподівано для самого себе:
— А Пепа в Канаду виїжджає, знаєш?[49] (Ох, знову цей Пепа).
— Це що, початок?
— Ні, просто так згадав. То знаєш?
— Знаю.
Пауза.
Пауза.
Навіть сісти нікуди — самі мокрі горбочки.
Вітер поніс якусь пташку-невдашку[50].
— Тобі не холодно? — це я.
— Холодно! Ноги промокли! — вона.
Ніби я винен.
— І в мене, — я, виправдовуючись.
— Ну, давай вже швидше. А то застудимося.
Добре казати «швидше». Сама б краще спробувала.
— Ти щось казав?!
— Ні! Нічого!
__ То кажи!
Я мовчу, бо що я маю казати цій жінці. Що б не говорив, однаково нічого не зміниться. Погода добряча. Пішли низькі хмари. Замжичило.
— Галло, ти спиш?
Сплю.
— Ні, не сплю!
— Совість маєш?!
Маю.
— Маю!
На холєри їй моя совість.
— Давай, я почну! — це вона.
— Давай!
Давно пора.
Пауза. Вітер закрутив, закрутив і погнав від мене до неї — протилежний, ніж за хвилю бік.
— Ти мене любиш?! — це мав би я почути, якби не вітер.
47
Новелу написано 1991 року. Першим її читачем (чи то пак слухачем) був Тарас Прохасько. Сюжет, та навіть не сюжет, а настрій, інспіровано уривком якогось фільму, назву якого я вже, мабуть, ніколи не довідаюся.
48
«short distanse — long distance» — одна із композицій знаменитої групи «YES». Назву альбому зараз відновити проблематично, так як кілька років тому я подарував усю свою фонотеку приятелеві. В інститутські часи в мене була заповітна мрія — зібрати всю дискографію «YES». Коли ж мрія здійснилася, я вже почав орієнтуватися на іншу музику — мені видалися ближчими «King Crimson» і «Gentle Giant». І все ж «Short Distanse — Long Distance» залишається одним із улюблених творів цієї претензійної і дещо одіозної групи, без котрої, втім, важко уявити собі історію рок-музики.
49
«А Пепа в Канаду виїжджає, знаєш» — остання, дякувати Богу, згадка про Пепу в цій книжці. Він таки виїхав до Канади і навіть зумів, затримавшись там, перетягти за собою сім'ю, хоч я досьогодні не певен, чи має він офіційне громадянство. Тому писав про нього у «Воццеку»: «геніально-нелеґальний мешканець Канади». Але досить про це.
50
«…пташку-невдашку…» — спотворена назва оповідання Селінджера «Тупташка-невдашка». Свого часу мені ніяк не вдавалося зрозуміти, що це за дивна така пташка із префіксом «ту-», аж поки хтось не пояснив мені, що неологізм походить від слова «тупати». Але в мізках вже міцно засів орнітологічний мотив, і якось треба було його позбутися.