95-16 [uk]

— Коли ми вибралися звідти, обвалилася стеля, засипавши ганок і вхід. Невже й досі ніхто не пробував витягти з підвалу скрині, чемодани та інші речі?

Джонсон задумався.

— Справді, якісь невідомі пробралися через руїни і зруйнували частину підвалу. А вже значно пізніше був наказ обшукати все, забрати цінні речі, а також… — він кинув погляд на дружину, — ідентифікувати трупи. Після того руїни зрівняли з землею.

— А ти ніколи не цікавився, що було в тих скринях і чемоданах, які ми тоді транспортували?

— Джон! Сподіваюся, ти не підозрюєш мене в тому, що я ходив з киркою й лопатою, аби дістати з руїн якісь, там консервні банки з тушонкою?.. Бо що ж могло бути у тих ящиках, як не вкрадені з табору продукти? Натомість я скажу тобі цікаву річ, про яку дізнався оце недавно зовсім випадково. В’язнів, які транспортували скрині, після повернення до табору мали знищити, розумієш?

— Чому?

— Не здогадуєшся? Брати Шурікке готували собі безпечне й затишне гніздечко і тому не хотіли ризикувати.

— А конвой?

— То були довірені есесівці. А втім, невідомо, яка б доля їх спіткала. Подумай, чоловіче, як нам пощастило тоді! Коли б не та влучна, кинута у слушний момент бомба…

— Ти був би ще одною «жертвою кривавої війни», — закінчила Кароліна, стримуючи позіхання.

Шель непевно всміхнувся.

— А ви? — спитав. — Що ви робили в той час?

— Вас це справді цікавить? Ходила до п’ятого класу початкової школи в Урі.

— Важко уявити вас дівчинкою з кісками, що біжить до школи з ранцем, у якому торохтить пенал. Але повернімося до наших спогадів.

Кароліна скривилась і почала уважно розглядати замок на неприступних скелях.

— Що сталося з братами Шурікке? — спитав Шель.

— Виїхали до Іспанії. У них був, як виявилося, значний рахунок в одному з мадрідських банків.

— Передбачливі.

— Так, крайсляйтера Шурікке вже немає в живих, два роки тому помер у Барселоні від інфаркту. Його брат тішиться спокійною старістю. На жаль, нічим його звідти витягти. Нищимо тих негідників, де тільки можемо, проте ще багато уникнуло кари.

— Отже, у підвалі не було ніякої похмурої таємниці, лише запаси консервів?

— Наскільки мені відомо. Чому ти питаєш?

— У мене була сьогодні цікава, швидше — неприємна зустріч з якимсь Лютце.

— Ганьба Гроссвізена, — сказала Кароліна. — Випиймо за його здоров’я! — Вона підвелася, розгладжуючи сукню. — Будь ласка, розливайте собі. А я приготую щось поїсти, ви, мабуть, зголодніли? — Не чекаючи відповіді, Кароліна вийшла, наспівуючи мелодію, яку саме грали по телевізору.

Шель скоса зиркнув на неї. Джонсон помітив його погляд і неспокійно поворухнувся.

— Зустріч з Лютце не могла бути приємною, але скажи, чим вона цікава? — спитав він хутенько.

— Лютце був добре знайомий з Леоном, правда?

— Вони зустрічались, а що їх єднало, — Джонсон розвів руками, — бог їх знає. Це зовсім протилежні характери. Один гіркий п’яниця, зацікавлений тільки в тому, щоб роздобути грошей на пляшку шнапсу, а другий психопат, май на увазі, непитущий.