95-16 [uk]

Їхали вони кілька хвилин. Зупиняючи машину перед білим старосвітським будинком, водій сказав:

— Приїхали. Доктор Менке приймає, здається, до шістнадцятої години.

Шель поглянув услід таксі, потім відчинив хвіртку і враз опинився в розлогому, старанно прибраному садку. На посиланому червоним гравієм півколі, перед самісіньким будинком, порався середній на зріст кремезний чоловік років тридцяти п’яти. У нього було світле, коротко підстрижене волосся і надзвичайно мускулясті плечі та руки. У спортивних штанях, в сорочці з підкатаними за лікоть рукавами, він скидався на міцного юнака. Чоловік підняв секатор і нагнувся над кущем. Зачувши кроки, він випростався і козирем глянув на Шеля.

— Куди? — спитав.

— Я хотів би побачити доктора Менке.

— У нього дві руки, дві ноги і одна голова. В зоологічному парку можна оглянути цікавіші екземпляри.

Шель спинився, вражений нахабством блондина. А той, спідлоба дивлячись на журналіста, крутив у руці ножиці.

— Чого ждеш, голубе? Дати тобі двадцять пфенігів на автобус?

— Ви, мабуть, один із психопатичних пацієнтів доктора? — спокійно поцікавився Шель.

— Психо… що? — збагнувши, що прибулий кепкує з нього, блондин грізно посунувся до нього. — Шукаєш бійки?

— Гюнтер! — різкий, авторитетний голос вплинув на того, як батіг.

Шель побачив стару, сувору на вигляд жінку в чорному скромному вбранні.

— Добридень, — звернувся до неї журналіст. — Доктор дома?

— Доктор прийме вас у кабінеті, прошу, заходьте, — сухо відказала жінка і, обернувшись, рушила в будинок.

Шель опинився у великій приймальній. «Доктор Менке користується, безумовно, великим успіхом, — подумав він, дивлячись на пухкий сірий килим, великі крісла і важкі портьєри, — все підібрано в гармонійних тонах». У дверях з’явилася медсестра. Шель повторив своє прохання.

— Ви домовилися про годину консультації? — спитала вона.

— Ні, я в Гроссвізені проїздом. Справа, що мене привела сюди, приватна.

— Ваше прізвище?

— Ян Шель.

— Почекайте, будь ласка.

Незабаром жінка повернулася.

— Заходьте, доктор чекає.

У кабінеті, куди ввійшов журналіст, усе виблискувало чистотою. Пробиваючись крізь голубуваті завіски, сонячне світло створювало в приміщенні приємну, прохолодну півтемряву. За масивним столом сидів статечний, сивий чоловік. Біла борода, вуса й кущисті брови надавали його обличчю добродушного виразу. Старий скоріше був схожий на мудреця чи патріарха, ніж на служителя сучасної медицини.

— Сідайте, будьте ласкаві, — запросив він, показуючи на стілець біля столу. — Чим можу служити? Сестра сказала, що ви в Гроссвізені проїздом.

— Так, пане докторе, — Шель подумав, чи не розповісти про випадок в садку, але, трохи подумавши, вирішив промовчати. — Мій візит не пов’язаний з медичною консультацією. Я просив би вас поінформувати мене в одній дивній, інтригуючій справі.

— Прошу.

— Я приїхав до Німеччини на прохання свого приятеля Леона Траубе. Мені сказали, що він був вашим пацієнтом.