Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм

Едвард Саїд зауважив, що об’єднуюча сила західної культури спаяла західні країни та їхні колишні колонії в єдину культурну сферу зі спільними прагненнями та позиціями. На пострадянському Сході мали місце протилежні тенденції. Процес розширення НАТО є, мабуть, найбільш промовистим прикладом дезінтеґраційної сили російської та радянської імперій. Мало країн так прагнуло приєднатися до НАТО, як народи та держави, що належали до російської сфери впливу. Неросійські радянські республіки так само прагнули показати світу, що вони не Росія, що вони відрізняються від Росії. Як відзначив Пол Ґобл (Paul Goble), схоже, що кожна наступна криза в Російській Федерації все більше віддаляє від неї колишні російські республіки, так, що Співдружність Незалежних Держав стає все менш життєздатною 13.

Як наслідок, дві моделі розбудови нації, описані Майклом Гехтером (Michael Hechter) щодо внутрішніх колоній Заходу, не можуть застосовуватися до російських домініонів. Перша модель передбачає дифузію влади та знання з метрополії до периферії; відповідно до другої чимале значення у розвитку націй відіграє і явище внутрішнього колоніалізму 14. Модель дифузії припускає, що сильна соціальна група притягає інші за допомогою соціального осмосу, і слабші групи зрештою приймають її мову та культурні традиції. Подібним чином економічні звички сильніших груп поширюються від одного поселення до іншого (хоча Гехтер і визнає, що дія цієї дифузії на практиці залишається «не зовсім ясною»). Зрештою, поділ праці згладжує відмінності між метрополією та периферією, і формується єдина нація. На відміну від цього, згідно з моделлю внутрішнього колоніалізму, культура метрополії не поступається з легкістю своїм панівним статусом, і спостерігається радше її намагання експлуатувати периферію, а не забезпечити рівність. «Суспільство, підпорядковане метрополії, приречене на інструментальну роль» 15.

Жодної з цих моделей не можна повною мірою застосовувати до російського колоніалізму. Російські історіографи підтримували модель дифузії, арґументуючи це тим, що народи й держави приєднувалися до Росії добровільно і вступали в российскую сім’ю народів. Однак після ретельнішого розгляду видно, що ця модель не точна. Навіть Грузія (яка є улюбленим прикладом російських історіографів) не хотіла приєднуватися до Росії — вона вела переговори про захист від турків, а не про вступ до Російської імперії. Відомий вислів Солженіцина, що [царська] «Росія… не знала жодного збройного сепаратистського руху» та «жодних [трудових] таборів» є вигадкою, не гідною великого письменника 16. Так само, як і у випадку інших імперій, практично всі неросійські території, які стали частиною царської імперії та Радянського Союзу, були приєднані за допомогою військової сили або дипломатичного тиску, який ставив невеликі народи у безвихідне становище. Що ж стосується моделі внутрішнього колоніалізму, то вона ґрунтується на припущенні про вищий економічний і культурний розвиток метрополії порівняно з периферією. Як вказувалося вище, це припущення є неправильним для західних і південно-західних околиць російської імперії.