Емілі з Місячного Серпа

— Ліпше брати кота, аніж кітку, — мовив Джиммі. — Розумієш, Емілі: немає клопоту з котенятами.

— Джиммі! — обірвала його тітка Елізабет.

Емілі здивував її тон: чому не можна говорити про котенят? Але їй не сподобалося слово «кітка» стосовно Зухвалої Сел. Воно звучало занадто жорстко.

Емілі дратували невпинний рух і розгардіяш під час пакування речей. Вона тужила за колишнім спокоєм, пригадувала розмови з батьком. Її переслідувало відчуття, ніби вони ще більше віддалилися одне від одного через навальне вторгнення Мурреїв.

— А це що таке? — спитала тітка Елізабет, переставши пакувати речі. Емілі поглянула і в розпачі побачила свій жовтий зошит у тітчиних руках. Тітка розкрила його, взялася читати… Емілі підскочила до неї і миттю вихопила зошит.

— Не читай цього, тітко Елізабет, — вигукнула вона з обуренням. — Це моє, моя приватна власність!

— Ти верзеш дурниці, панно Стар, — мовила тітка Елізабет, гостро дивлячись на неї. — Дозволь тобі сказати, що я маю право читати твої книжки та зошити. Бо тепер я відповідаю за тебе. І не маю наміру дозволяти тобі якісь таємниці або таємні стосунки — затям це собі. Напевно, тут є щось таке, чого ти соромишся, — тим паче я мушу це прочитати. Дай мені зошит!

— Я не соромлюсь нічого, що тут написано, — викрикнула Емілі, відступаючи назад і притискаючи до грудей дорогоцінний зшиток. — Але не дозволю читати його ні тобі, ні будь-кому іншому.

Тітка Елізабет на крок наблизилася до Емілі.

— Еміліє Стар! Ти чуєш, що я кажу тобі? Дай мені зошит. Негайно!

— Ні, ні! — вигукнула Емілі й вибігла з кімнати геть. Вона не дозволить тітці Елізабет зазирнути в цей зошит іще раз. Влетіла до кухні; в печі палав огонь. Зірвала зі зшитка обкладинку й шпурнула списані сторінки в полум’я. З розкраяним серцем спостерігала, як вони обертаються на попіл. Зате тітка Елізабет ніколи більше їх не побачить, не прочитає тих милих дрібничок, що їх писала для себе і для батька, що їх читала йому вголос, тих оповідок про Велительку Вітрів, про Емілі-у-Свічаді, тих котячих діалогів, ані тих нотаток про Мурреїв, що їх писала минулої ночі. Дивилася на процес нищення з таким болем, ніби у вогні конала жива істота. Раптом угледіла окрайчик паперу, на якому великими літерами було виведено: «Тітка Елізабет холодна і шорстка». Що б то було, якби тітка встигла це прочитати? Що буде, як вона зараз угледить цей окрайчик паперу? Емілі з тривогою подивилася на двері. Ні, тітка Елізабет вийшла з кухні до кімнати й зачинила за собою двері. Тим часом від жовтого зошита лишилася купка попелу на жаринах, що тліли. Емілі сиділа коло печі й гірко плакала. Відчувала, що втратила щось невимовно цінне. Жахливим був висновок, що все дороге нашому серцю зрештою нас покидає. Вона ніколи не зможе відтворити на папері всього записаного у спопелілому зошиті. А коли б і могла, то не наважиться, бо ж тітка Елізабет мусить заглянути в кожну шпаринку, мусить знати все! Батько ніколи не наполягав, щоб вона читала йому свої нотатки й оповідання. Вона залюбки читала батькові, але, якби не хотіла, то він би не силував її. Враз, не полишаючи плакати, водячи рукою в повітрі, Емілі «записала» два речення в жовтий — тепер уявний! — зошит: «Тітка Елізабет є холодною і шорсткою. І непорядною у своїх вчинках».