Емілі з Місячного Серпа

Відчайдушно, але марно тлумила вона сльози, що мусили бризнути. Почувалася геть самотньою, покинутою серед нічного мороку, в чужому й ворожому оточенні; тепер вона ясно й гостро відчувала його як стихію, що саме ворожа її єству. А при тім було чути незвичайний, таємничий, мовби жалісний звук, який долинав і звіддалік, і водночас неначе зблизька, бо дівчинка не сумнівалася, що чує його насправді. То шуміло море. Однак Емілі цього не знала, і пошум її тривожив. Ох, де вони, її ліжечко, тихий віддих батька в їхній кімнаті, лагідне сяйво знайомих зір, що заглядають до неї крізь відчинені вікна! Вона мусить повернутися туди, вона не залишиться тут, у Місячному Серпі, де ніколи не буде щасливою! Але вороття вже немає — жодної змоги! — немає дому, немає батька… З її грудей вирвалося гучне ридання, з очей поточилися рясні сльози. Не зарадили ні стискання зубів та кулачків, ні закушування губ — чуття перемогли гордість і волю, взявши гору над усіма постановами.

— Чого ти плачеш? — запитала тітка Елізабет.

Правду казати, тітка Елізабет почувалася так само ніяково, як Емілі. Вона не звикла ділити ложе з товаришкою. І мала не більшу охоту спати обік Емілі, аніж Емілі обік неї. Проте вважала недоречним віддати дитині в цілковите розпорядження один із просторих покоїв Місячного Серпа, що стояли пусткою. Лаура ж спала, мов птах на гілці: будь-який шерех її будив. А всі діти вві сні тусаються, так чула Елізабет Муррей. Тож їй не залишалося нічого іншого, як покласти Емілі у своє ліжко. Отже, вона принесла в жертву свої вигоди, свої уподобання, щоб виконати невдячний обов’язок, а ця мала бурмака знов невдоволена.

— Я спитала тебе, чого ти плачеш, Емілі? — повторила своє запитання.

— Тужу за своєю домівкою… так мені здається… — схлипувала Емілі.

Тітка Елізабет була приголомшена.

— Гарна домівка, нічого сказати! Було б за чим тужити!

— Там… не так розкішно… як тут, у Місячному Серпі, — ридаючи, мовила Емілі, — але там… був тато. Мені здається, що я тужу за ним, за батьком, тітко Елізабет. Невже ти не почувалася страшенно самотньою і покинутою, коли помер твій батько?

Елізабет Муррей мимоволі пригадала собі те приховане, змішане з соромом відчуття полегші, коли переставився старий Арчібальд Муррей — ставний, суворий, деспотичний — чоловік, що залізною рукою тримав цілу родину, гнітив усіх мешканців Місячного Серпа протягом всього життя, а надто п’ять останніх років, коли був прибитий тяжкою недугою. Під час похорону осиротілі Мурреї поводилися бездоганно, плакали про око людське, а в місцевій газеті надрукували велемовний некролог, дуже втішний для пам’яті небіжчика. Та чи бодай одне щире й жалісне зітхання супроводило Арчібальда Муррея до могили? Елізабет не любила згадувати про батька й розсердилася на Емілі за це нагадування.

— Я корилася волі Провидіння, — сказала вона холодно. — Емілі, ти маєш зрозуміти, що нині твоїм обов’язком є вдячність і послух. Ти повинна довести нам, що цінуєш те, що ми зробили для тебе. Я не хочу бачити твоїх сліз, твого жалю до своєї персони. Що б ти робила, якби не мала друзів, котрі тебе прихистили? Дай-но відповідь на це питання.