Прощайте, мої п'ятнадцять літ...
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #1
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Прощайте, мої п'ятнадцять літ...». Краткое содержание книги:
Клод Кампань — псевдонім подружжя Жана-Луї та Бріжітт Дюбрей. Перу Жана Луї належать відомі у Франції романи для підлітків — «Рятувальна експедиція» та «Капітан із Жамборея». Велику популярність серед читачів завоювали і повісті Ж. Луї та Б. Дюбрей, видані під псевдонімом Клод Кампань — «Хлопець та дівчина» і особливо — «Прощайте, мої п'ятнадцять літ»...
— Мабуть, їй дуже сумно, твоїй матусі, що ти поїхав з дому і зараз так далеко від неї!.. Невже поблизу Бове немає мукомельні?
— Та є, звісно…
І він почав вишукувати для себе виправдання: усі мукомельні в окрузі Бове, мовляв, мали вже шоферів, коли він надумався почати своє навчання-практику. До того ж у пана Марудо технічне обладнання краще, сучасніше.
На його щастя, — бо видно було, що він дедалі більше заплутується у своїх поясненнях, — хтось постукав У двері.
— Увійдіть! — гукнув Ян, рвучко обертаючись. То була пані Вірекур, дружина майстра-сусіда.
— О, пробачте! — перепросила вона. — Я й не знала, що ви не самі, пане Ян!.. Я тільки хотіла спитати, чи ви прийдете сьогодні до нас обідати.
— Так, пані Вірекур, розраховуйте на мене. Жінка, уважно оглянувши нас обох, знову тихо
причинила за собою двері. Ян засміявся:
— От бачиш, Фанні, а що як вона виявиться балакухою? Тоді геть усі жителі навколишніх місць говоритимуть завтра, що Ян Оффланж завів собі маленьку подружку!
— А тут ідеться тільки про різдвяний подарунок та невинну чашечку кави! Невже ніхто ніколи не приходив сюди до тебе?
— А хто ж міг приходити?
В його тихому голосі бринів жаль і сум.
— А чому б тобі не поїхати додому на Різдво? — наважилася спитати я.
Обличчя йому ще більше спохмурніло. Він вагався, підшукуючи слова.
— Це неможливо. Пан Марудо не відпустить мене, — нарешті мовив він. — Робота… Сама розумієш!
Він нервово роздавив недокурок об попільничку.
— А може, ви б хотіли, щоб я прийшов до вас, у Сонячні Дзиґарі?
— Ти ще питаєш! — вигукнула я. — Невже не віриш, що ми будемо раді тобі?
Ми обоє вже підвелися — я збиралася йти.
— Ну, гаразд, — весело кинув він, — тільки з однією умовою: можливо, завтра ти мене теж застанеш зненацька у своїй кімнаті. І я хочу подивитися, чи не сяйне мені там щаслива думка, який би гарний подарунок вибрати для тебе…
Я рушила до дверей. Ще десять кроків, а там уже сходи, подвір'я, дорога. Я налягатиму на педалі серед холоду й нічної темряви, а серце в мене співатиме радісно, ніби там поселилася ясна промениста пташка — спогад про нашу зустріч.
Чи це тільки так здалося мені, чи й справді Ян звернув на мене погляд, тепліший і ласкавіший, ніж завжди? Ось я відчула його руку на своєму плечі.
— Ну, йди вже, мала! — мовив лагідно він, легенько підштовхуючи мене до дверей.
На темній сходовій площадці він пошукав навпомацки електричний вимикач. І чого я надумала тоді образитися за це звертання «мала» — сама не знаю. Тепер я розумію, що ображатися зовсім не було чого: в ньому бриніло стільки прихованої ніжності!
— Інгвільд ти ніколи не називаєш «малою», — нараз вирвалося у мене з докором.
Клац! Засвітилася лампочка. Ян стояв за два кроки і дивився на мене, але погляд його змінився. Ледь вловимий подив можна було прочитати тепер на його обличчі. Потім він заговорив тоном дорослої людини, і в голосі його було щось від інтонації судді:
— І чого це всі дівчата так легко ревнують одна до одної?.. Будь певна, що обидві ви для мене маленятка, Інгвільд і ти!
У мене на очах заблищали сльози, і я побігла вниз по сходах, щоб швидше сховатися від Яна.
Він не тільки розгледів у мені гостру колючку ревнощів до Інгвільд, які боляче ятрили моє серце і з якими я щосили змагалася, але й нагадав, що я ще мале дівчисько, дівчисько п'ятнадцяти з половиною років, котрому дорослий хлопець, оточений ореолом повних дев'ятнадцяти літ, милостиво дарує свою дружбу. А може, він вважає тепер, що я й не варта тієї дружби?..
Я бігом спустилася зі сходів, грюкнула вхідними дверима, скочила на велосипед і помчала назустріч нічній темряві, сердита і на Яна і на саму себе.
Розділ третій
ДВА СТРАДНИЦЬКІ ОБЛИЧЧЯ
БЛИЩАТЬ ПІД ДРІБНИМ ДОЩЕМ…
Справжня пригода почалася для мене, власне, тільки напередодні Різдва. Ті муки ревнощів, які відтоді вже не залишали мене, — то вони винні, що я так добре запам'ятала цей день, двадцять третього грудня.
Чи підозрювали вони, троє моїх супутників, про мою таємницю? Тільки бог знає, як старанно я приховувала ревнощі в найглибшій глибині своїх думок, своїх ночей…
Інгвільд, я гадаю, нічого про те не відала. А він сам, Ян? Що означали оті дивні його погляди, що їх я іноді ловила на собі, про що він думав, мріяв? Один тільки Гійом, мій розумний, проникливий брат, здогадався про все з самого початку. А можливо і Капітан також…