Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

— Вона завжди стояла у нас за склом у вітальні,— пояснив він. — В дитинстві я міг тільки дивитися на неї і мріяти про таке чудо. Мати, певно, запримітила це, хоч я ніколи нічого не казав їй, бо, коли я їхав з дому, непомітно поклала чашечку до моїх речей.

Він поставив чашечку на стіл, поряд зі своїм простим алюмінієвим кухлем, потім дістав пачку цукру-рафінаду.

— Ну, що скажеш про мою розкішну цукерницю, ти, головна економко?

— Помовч краще, Яне! Це ж так незвично й приємно, коли тобі прислужують!.. Це трошки нагадує мої візити в селі, коли я приймаю у дітей катехізис: «Сідайте, прошу, панночко Фанні. Чи не будете ви такі ласкаві випити чашечку кави?..» Знаєш, оту поганеньку каву з цикорієм, яку варять на малому вогні трохи не цілий день десь у кутку кухні? І коли мене отак частують і припрошують, я ніколи не знаю, що мені говорити…

— А тут знаєш, що говорити?

Я відповіла не зразу. Пригадала на мить нашу першу зустріч в автомашині. Цей вечір чимось скидався на той, а проте все було тоді куди легше, простіше, ніж тепер.

Ян уже не лякав мене, хоч так ніжно дивився на мене, що я опустила очі. Та — дивна річ! — у цій не вельми затишній кімнаті наодинці з ним я почувала себе в цілковитій безпеці.

— Твоя правда. Тут я ще більше не знаю, що говорити, — сміючись, відповіла я нарешті.— Та це байдуже. Я почуваю себе тут добре, а це головне!

Ян не зважив на мої слова. Він сидів збоку, край столу, схрестивши довгі ноги, — одна рука його звісилася за спинку стільця, другою помішував ложечкою каву.

— Не meae, felix quondam pecus… — раптом почав він декламувати, поглядаючи на мене з лукавою усмішкою.

— Ite capellae… — продовжила я, відповідаючи на його усмішку, але серце моє забилося швидко-швидко: виходить, і він теж думав зараз про нашу першу зустріч і прогулянку в машині.

— То приємний спогад, правда, Фанні?

Він усе ще крадькома спостерігав мене, час від часу кидаючи на моє обличчя проникливий пильний погляд, і цей дивний погляд змушував мене раз у раз відводити вбік очі, хоч як я намагалася витримати його.

— Так, — пробурмотіла я. — То приємний спогад. Ян підвівся, висунув шухляду стола.

— Хочеш сигаретку? Молоді дівчата в гостях можуть собі це дозволити!

Та, витягаючи із шухляди пачку з сигаретами, він ненароком упустив стосик листів, і вони розсипалися по підлозі.

Я нахилилася, щоб допомогти йому їх позбирати.

«Яка насмішка долі,— думала я, — тримати отой злощасний лист у руках і не мати змоги зазирнути в нього бодай одним оком!»

— Ого! А ти, нівроку, чимало листів одержуєш, — зауважила я.

У нього був явно невдоволений вигляд.

— Атож… Це все від матері.

— Ну що ж, видно, вона дуже дбає про тебе, твоя мати! А втім, воно й не дивно: ти ж у неї одинак.

Він кинув на мене бистрий похмурий погляд, — так, наче я збиралася брати його на допит, вельми неприємний для нього. А я, не довго думаючи, додала: