Нащадки «Білого Хреста»
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #4
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- ISBN: 5-333-00265-7
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Нащадки «Білого Хреста»». Краткое содержание книги:
У розслідуванні цих подій бере участь молодий інспектор карного розшуку Арсен Загайгора, вже відомий читачам із попередніх творів сучасного українського письменника В. Тимчука — «Без дозволу на розслідування», «Знайти і затримати», «Свідків злочину не було». Загайгора натрапляє на слід банди, попередники якої діяли в 30-х роках, і викриває запеклих злочинців.
— Де він зараз?
— В саду… — І Фаренюк розповіла, як туди потрапити.
Вона провела мене на ґанок. Попрощався з нею і сів у машину.
— Це що за школярка? — запитав Бунчук.
— Гм, школярка… Голова сільради, Миколо!
— Ти ба! — сержант вражено видивився на Фаренюк.
Ми хвилин п'ятнадцять кривуляли вулицями Малинівки, затим вибрались на околицю, до саду, що підступав просто до ставка. Перед нашим зором постало білопінне марево, зіткане з квіту. Воно зливалося з чистим небом, і було незрозуміло, де починався і кінчався колгоспний сад. На воді, мов дивна ряска, плавали пелюстки, занесені вітром. Мені не хотілося їхати далі машиною, і я залишив «уазик». Дихав на повні груди духмяним повітрям, яке наче бриніло від дзижчання бджіл.
Скинув піджак. Ох, як приємно! Всі турботи, хвилювання, нагальні справи здалися мізерними й далекими, наче зовсім не стосувалися мене. І взагалі, у тій красі не вірилось, що десь справляли учту горе й розпука, вершилися чорні діла.
Неподалік вигулькнув темно-сірий вулик. Ген іще один, іще… Я ступив поміж гудучих хаток, і навколо густо літали бджоли. Ледь розгледів серед суцільної білості білостінний омшаник. Коло нього стіл з лавками, на пеньку бачок з водою. Поблизу порався у вулику чоловік увесь в білому, навіть обличчя обтушковане марлею, тільки жовтів, наче німб, старий бриль на голові, його постать скидалася на одного з апостолів, яких бачив намальованих на стіні старого собору в нашому місті. Круг нього клубочився дим, висотуючись із бляшанки. Він, Бурбела.
Розтривожених бджіл побільшало, і я поводився обережно, без різких рухів.
— Дмитре Танасовичу! — окликнув пасічника.
Він повернувся, але за марлею не видно рис його обличчя. Неквапливо попрошкував до мене. Я сів за стіл. Пасічник спинився поряд — запахло медом і вощинами. По його одязі повзали бджоли. Він підняв намітку — заклав її на криси бриля, і мені відкрилося його лице — рудобороде, смагляве, з кущуватими бровами, з-під яких дивилися ясні, приязні очі.
— Ви не з редакції? — запитав Бурбела.
— Ні, я з міліції. Ви, напевне, вже чули про випадок з Молостовим?
— Чув, аякже. — Пасічник теж присів на лавку й поклав на стіл великі, важкі руки. — Валентина я знаю з маленства. Жаль хлопця.
Я пильно розглядав його і думав: що мав на увазі шофер? Невже один з крадіїв схожий на Бурбелу? Мабуть, раз шофер сказав «як Митутя». Проте очі у нападника, по всьому, не такі. Лише зовні, і в першу чергу… борода. Еге, саме борода. Бурбела знітився від мого вивчаючого погляду і покахикав. На кілька хвилин запало неприємне мовчання.
— Дмитре Танасовичу, нам потрібна ваша фотокартка.
— Моя? Навіщо? — Пасічник запустив руку в бороду й легенько вибрав з неї бджолу, потримав її на долоні, поки не злетіла.
— Розумієте… — я зам'явся, підшукуючи слова. — Молостова поранив хтось, схожий на вас.
— На мене? Чому на мене? — ображено запитав. — Якась нісенітниця, їй-бо. На мене… — Він оглянув себе, провів рукою по лиці й здвигнув плечима. — І це вам сказав Валентин?
— Він.
— Хм. А як?.. Як він сказав? — все ще не вірив Бурбела.
Мені не хотілося називати його прізвисько, але іншого виходу не мав.
— Коли його запитав, він мовив: «Як Митутя».
— Ах, шибеник! — незлобиво вигукнув пасічник. — І ви мене розшукали! Ну й ну… Фотокартку я вам дам. Недавно знімався на Дошку пошани.
Ми сіли в «уазик» — поїхали в село…
Повернулися до міста близько шостої вечора. За той час у слідстві й розшуку не сталося ніяких змін. Фотокартку з Бурбели розмножили й роздали працівникам міліції. Ніхто не знав, скільки у місті на чотириста тисяч мешканців було бородатих чоловіків.
Між іншим, Зубовського не знайшли і він не з'явився додому.
Йдучи після роботи в гуртожиток, я зненацька відчув тривожне передчуття наближення нових подій.
12.
Наступного ранку я відправився у Будинок колгоспника.
Трамвай котився вулицею Шолом-Алейхема, наближаючись до ринку. Я поглядав у вікно й думав: що на мене чекало в готелі? Які досі невідомі факти? Чи знайду їх? Позаздрив перехожим. У них, безперечно, зовсім інші проблеми. Он хлопці викидали з одноповерхового будинку, через вікно на тротуар, згнилі дошки. Мабуть, ремонтували підлогу й більше нічим не забивали собі голову. Ніяких заковик — все ясно і просто.
Втім, я не міг передбачити, що через кілька годин випадок приведе мене саме на цю вулицю і в той будинок.