Нащадки «Білого Хреста»
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #4
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- ISBN: 5-333-00265-7
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Нащадки «Білого Хреста»». Краткое содержание книги:
У розслідуванні цих подій бере участь молодий інспектор карного розшуку Арсен Загайгора, вже відомий читачам із попередніх творів сучасного українського письменника В. Тимчука — «Без дозволу на розслідування», «Знайти і затримати», «Свідків злочину не було». Загайгора натрапляє на слід банди, попередники якої діяли в 30-х роках, і викриває запеклих злочинців.
— Ти їв сьогодні? — порушив мовчання Скорич. Його чисто голена голова відсвічувала, наче у місячному сяйві.
— Обідав.
— Коли? — недовірливо запитав.
Дмитро Юхимович здогадався про мій обман і звівся, ступив до шафи. Дістав рожевий літровий термос і пакунок. Налив у скляночку какао й подав мені з бутербродом — хліб з маслом і сиром. Я зашарівся від надмірної уваги, від батьківської турботи майора. Він мене опікував, ніби сина. А мабуть, скучив за своїм Максимом, працівником карного розшуку в далекому Норільську.
— Ти підвечіркуй, Арсене, а я видам інформацію про Джуликідзе, — сказав Скорич, знову опускаючись на диван. Він кілька хвилин витримував паузу — згадував, потім ляснув себе по коліні долонею й мовив: — Так от: позаторік до нас надійшов запит із Грузії щодо Джуликідзе. Він продавав на ринку мандарини, потім зняв гроші з ощадкнижки і поїхав додому. Проте знайшли його під Фастовом мертвим, без грошей.
— А де він жив? — глухо запитав я, хвилюючись.
— Понад місяць у Будинку колгоспника. Ми нікого це запідозрили. А тепер маємо ниточку — схожі удари довгою заточкою чи шпичкою. Ти мене розумієш?
— Авжеж, Дмитре Юхимовичу, — я напружено слухав.
— Звичайно, ниточка благенька, — гірко зазначив майор. — Одначе ця аналогія з пораненням Молостова і справою Джуликідзе дозволяє припустити, що вбивця грузина і крадії знаходяться у нашому місті. Гастролери не робили б підкопу. А як ти міркуєш?
Перед моїм зором промайнули обличчя завідуючого Дзюняка, чергової другого поверху Палиги, адміністраторки… Люди як люди. Але я вірив Скоричу, бо за рік спільної роботи переконався — він фахівець високого класу. І водночас торговець мандаринами мешкав у Будинку колгоспника. Я глянув на майора — він сидів, одкинувшись на спинку дивана, із заплющеними очима, із застиглим обличчям, на якому лежав блідо-голубий полиск денного світла, і його лице здавалося холодною, неживою маскою.
— Іще, Арсене, — спроквола заговорив Дмитро Юхимович. — Торік обікрали універмаг у Бровниці. Взяли тільки ювелірні вироби із золота. Правда, обійшлося без жертв. Слідів — ніяких. Орудували з неділі на понеділок, коли у працівників вихідний. Мали більше доби часу на зникнення. Я оце міркую… — і Скорич замовк.
Він припускав, що крадіжки в магазині й універмазі справа одних рук. Ніби вірогідно. Одначе на ринку сталася подія не з неділі на понеділок. Це трохи суперечило домислу.
— Але чому цього разу?.. — запитав у майора, ставлячи на стіл скляночку.
— Хм, — Дмитро Юхимович заворушився й заклав ногу на ногу, — на мою думку, вони вичікували сприятливого моменту: і завозу товару, і приїзду автолавкою Валуйка. Молостову, Арсене, пощастило. Добу він би не протяг.
Не погодитись із висновком майора я не міг. Йому не закинеш у нелогічному мисленні. Невже злодії і вбивця грузина — місцеві? Напевне, за свої роки той вчинив немало злочинів і десь повинен залишитися його слід. Варто підняти старі справи. Винятковий удар — не випадковість, якщо його заподіяли вдруге.
— Треба перекопати давні нерозкриті справи, — сказав Скорич, ніби підслухав мої думки. — Здається, підстаркуватий з неабияким «багажем». Га, Арсене?
— Ви просто телепат, Дмитре Юхимовичу, — засміявся я.
— Еге, Вольф Мессінг, — жартома відповів. — Ну, на сьогодні досить. — Майор звівся, ступив до вікна. — Іди відпочивай. Тобі завтра вранці в Малинівку. А я ще посиджу у присмерках.
До себе я не забіг, а відразу подався додому — в гуртожиток.
10.
Надворі теплий весняний вечір. Повітря ледь гіркувате від молодого листя, напеченого за день сонцем. На вулиці перехожі, густіше їх снувало поблизу незачиненого універмагу. Я не збирався їхати трамваєм. Подумки готувався до завтрашньої поїздки в Малинівку.
Якось несамохіть винесли ноги на Адміральську, і я глянув на яскраво освітлену перукарню. У зручних кріслах, мовби у салоні літака, напівлежали клієнти, тупцювали, обслуговуючи їх, майстри у білих халатах. З-поміж них мимоволі вирізнив невисоку пшеничноволосу постать Єви, молодої, гарної дівчини, у котрої голився, бо часто доводилося схоплюватись уранці.