Нащадки «Білого Хреста»
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #4
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- ISBN: 5-333-00265-7
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Нащадки «Білого Хреста»». Краткое содержание книги:
У розслідуванні цих подій бере участь молодий інспектор карного розшуку Арсен Загайгора, вже відомий читачам із попередніх творів сучасного українського письменника В. Тимчука — «Без дозволу на розслідування», «Знайти і затримати», «Свідків злочину не було». Загайгора натрапляє на слід банди, попередники якої діяли в 30-х роках, і викриває запеклих злочинців.
Невдовзі зійшов на зупинці «Ринок». Відразу за ворітьми потрапив у гамірливий людський натовп-вир. Біля м'ясного павільйону працював пересувний атракціон «Політ до зірок»: відчайдушні мотоциклісти демонстрували карколомні віражі на вертикально замкнутій стіні, мов у велетенській бочці. Вона ходила ходором, а з-під шатра-даху виривалася назовні гучна тріскотня двигунів.
Спочатку попрошкував до недавнього місця події. Промтоварний магазин на переобліку. У торговельному залі кілька продавців перекладали товари. Я навіть бачив відчинені двері до підсобки й рудий бік сейфа.
Ген мурований паркан, за ним — Будинок колгоспника. Заспішив туди. На подвір'ї — жодної машини, напевне, виїхали на базар. Зайшов з чорного ходу. У фойє лише адміністраторка за перегородкою — із густо насурмленими бровами, бистроока, з копицею пістрявого волосся.
— Товариш Дзюняк у себе? — звернувся до неї.
— Вже сидить, — відповіла знехотя.
В коридорі, перш ніж зайти до кабінету Дзюняка, спинився перед стендом «Вони захищали Батьківщину». У мене майнула думка: а чи не поговорити передовсім із ветеранами? Адже люди, які воювали, уважніші, доскіпливіші. Із Дзюняком я вже розмовляв. Залишилися Сивак — директор ринку, Палига — контролер і Котов — бригадир рубачів м'ясного павільйону.
Я рішуче взявся за ручку дверей. Завідуючий сидів за столом і читав газету. Він одразу поклав її, звівся, подав мені руку.
— Звик щоранку переглядати обласну пресу, — зніяковіло сказав, наче я його начальник і застав підлеглого за байдикуванням. — Потім спокійніше себе почуваю. Нас часто критикують, — зізнався шумно опускаючись на стілець. — Але ж базар — це стихія.
Хоч поводився він доброзичливо й невимушено, проте його сірі маленькі очі запитливо дивилися на мене.
— Я знову до вас, Тарасе Свиридовичу, — вибачливо мовив.
— Еге, кожний займається своїм ділом, — зауважив Дзюняк.
— Ви не знаєте, є директор ринку?
— Викликали у міськраду. Вважайте, до обіду не прийде.
— Хм… — Я задивився у вікно, потім запитав: — Як мені зустрітися з Палигою?
— З Настею Вакулівною чи її чоловіком? — уточнив завідуючий.
— З її чоловіком.
— Дуже просто, — він здійняв телефонну трубку. — Зв'яжусь із нашим радіовузлом, і оголосять по базару, щоб сюди завітав Гнат Федотович.
Дзюняк подзвонив і попросив якогось Сєву направити Палигу в Будинок колгоспника. У мене був час про дещо дізнатись у завідуючого.
— В останні роки ви нікого не звільняли з роботи?
— Ні. — Тарас Свиридович аж звів брови. — Наші люди тримаються місця. Деякі трудяться з дня відкриття готелю.
— А кого прийняли?
— Кого?.. — Дзюняк замислився, потарабанив пальцями по столі. — Здається, Ганну… Еге, Ганну Шаповал, прибиральницю.
— Коли?
— Років… сім-вісім тому.
Я розчаровано стис губи. Знав — промтоварний магазин працював лише другий рік. Саме за цей час у когось визрів злочинний задум його обікрасти. І коли б не сарай, не достеменне знаття, що туди майже ніхто не ходить, крадіжки не сталося б. Про те могли розповісти працівники Будинку колгоспника. Хто і кому?
— Скажіть, може, котрийсь із ваших підлеглих має сумнівні знайомства? — поцікавився машинально.
— Не чув і не помічав. Усі порядні люди, — впевнено мовив Дзюняк.
Він очікувально, співчутливо дивився на мене. Авжеж, здогадувався: ми не натрапили на слід і я теж нічого не домігся. Мені було гірко це усвідомлювати. Тут постукали у двері, й до кабінету зайшов немолодий чоловік, одягнутий у чорний приношений костюм з червоною пов'язкою на рукаві, ряба сорочка розстебнута, на голові — брудно-сірий кашкет. Обличчя худорляве, видовжене, вузькогубе, з рідкими, із сивиною, бровами. З-під них збайдужіло зирили блідо-голубі, наче розмиті, очі. Контролер Палига, чоловік чергової другого поверху.
— Сідай, Гнате, — лагідно запросив його завідуючий і кивнув на мене. — Ось із тобою хоче поговорити товариш з міліції.
Подивувався чуйності Дзюняка. Проте за мить зрозумів причину: Палига ж невиліковно хворий. Тому й вигляд у нього неохайний, пригнічений. І я теж пройнявся до нього доброзичливістю. Почекав, поки завідуючий залишив нас наодинці.
— Ви чули, цю на ринку обікрали магазин? — звернувся до Палиги.
Він кивнув, згорблено сидячи, тримаючи руки між коліньми, наче школяр, який чимось завинив. Не скинув кашкета, напевне, забув про нього, й зиркав на мене стомлено з-під довгого, замацаного козирка.
— Гнате Федоровичу, ви щодня серед базарувальників. Чи не помітили в останні місяці когось або щось підозріле? Може, біля магазину?