Миколаївське небо

«Пок!» — так говорила його рушниця, коли Паха не хотів нікого лякати, а намагався, навпаки, діяти тихіше й по можливості непомітніше.

Пістолет одного поліса вибило з рук; другий, підкоряючись жесту Пахи, сам кинув свій на землю.

Із провулка заднім ходом випірнула машина; Хасан заштовхнув Завгороднього в салон і пірнув слідом. За кермом сидів, начебто б, Римас.

Ольшу шарпнули за руку — це виявився Сеня.

— Ворушися!

Прямо на набережній стояла ще машина. Її появу Ольша проґавила геть-чисто. Єнот тримав ногу на акселераторі і рвонув з місця, ледь Сеня захлопнув дверцята. Дороги Єнот не розбирав: набережна, крамничка, клумби, кущі — усе пірнало під капот, під днище. Потім колеса торкнулися асфальту; Ольша відсторонено дивилася у вікно. Вулиця Катерининська, пам’ятник Лесі Українці, дім-музей з шикарним різьбленим балконом… Леся залишилася ліворуч. Вулиця Кірова, поворот.

— Колір! — нервово нагадав Сеня. Єнот кивнув.

Капот, що дотепер виразно білів за лобовим склом, раптом налився червоним, немов засоромився. Єнот поводився з компом з надприродною швидкістю.

Хвилин сорок вони каталися містом без певної системи. «Напевно, обрубують хвости», — вирішила Ольша. Про Паху запитувати вона не стала. Кому-кому, а йому втекти від поліції простіше простого: звернув за ріг, перевернувся собакою, скажімо, чи зграєю горобців, і тю-тю. Або ще простіше — у воду, і тільки його й бачили. Дихати йому начебто не обов’язково.

У готель вони увійшли зі службового входу, відсидівшись з годинку в «Чарді». Швейцар, що попивав каву на варті, побачивши купюру з Шевченком запопадливо посміхнувся. Купюра перекочувала в його кишеню. Відтепер тут ніколи не проходили двоє молодих людей у темних окулярах і дівчина у вражаючому вбранні.

— Переодягнися і приходь до нас, — сказав Сеня, відмикаючи номери.

Він дочекався Ольшу в коридорі, сковзнув у її кімнату й закотив щось розміром з горошину під ліжко. Потім вийшов і замкнув двері.

Паха валявся на кушетці, нагадуючи, як завжди, мумію. Єнот розмовляв по-гіанському з кимсь захованим у дипломаті. Сеня став поруч, трохи повернувши стіл; тепер Ольша бачила в дзеркалі відображення нутрощів того, що зовні виглядало, як звичайний дипломат. Майже всю, що стояла вертикально, кришку займав плаский екран. На екрані було в наявності обличчя літнього чоловіка з печаткою начальництва. Одягу його не можна було розглянути.

«Мабуть, їхній шеф, — подумала Ольша і налила собі вина з початої пляшки, що стояла на столі. — Віщає з піднебесся. Із супутника, наприклад…»

Глянула на етикетку, перш ніж пригубити: десертне, «Золоте поле».

Люблять ці монстри гарні вина, трам-тарарам!

Монстри, себто Сеня з Єнотом, смиренно слухали начальство. Ймовірно, їх знову шпетили.

Нарешті начальство вгомонилося, і лже-дипломат був закритий.

— Фу! — зітхнув Сеня і негайно потягнувся за пляшкою.

Темно-рубінова рідина полилася в кришталеві фужери, підводячи риску під незапланованою одісеєю Ольші.