Миколаївське небо
- Автор: Астров-Чубенко Вячеслав, Бакк Ольга
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: "Зелений Пес"
- ISBN: 966-2938-17-6
- Переводчик: Василь Фляк
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Миколаївське небо». Краткое содержание книги:
У розповідях цієї збірки — душа Миколаєва. Така, як її відчули кращі фантасти міста. Знайома й парадоксальна, кумедна й до щему тужлива.
Завжди різна. Завжди — фантастична.
Розгорнувши книжку, ви відкриєте для себе новий, паралельний Миколаїв. Місто, де давно облаштувалися схожі на нас інопланетяни. Де відбулася перша антирекламна революція. Де минуле й сьогодення вступили в сутичку за право володіння світом, а сталкери влаштовують пікнік на узбіччі Намиву.
Готові до подорожі, яку запам’ятаєте надовго?
Тоді — перегортайте!
Чоловік з камерою припинив зйомку і кинувся навтьоки. Сеня, Паха й Єнот, що заковзав напереріз до берега (мабуть, камера була важливішою від втікача Куні) спробували наздогнати його, та марно: неподалік стояла зелена «Смуга», машина, як відомо, потужна й швидкохідна. Чоловік з камерою блискавично стрибнув за кермо, і тільки його й бачили. Куню, що благополучно втік разом з дошкою, він підібрав за кілька хвилин у всіх на очах.
Лиця в Сені і Єнота стали наче кам’яними (у Пахи воно інакшим не бувало). Компанія серферів якось раптом відразу витягнулася півкільцем, повільно насуваючись.
— Що ви з ними не поділили, хлопці? — не без погрози пролунало перше запитання.
Перше й останнє. Інших не виникало — Паха похмуро дістав вінчестер. Хрускіт затвора мав властивість миттєво протвережувати.
Сеня взяв Ольшу за руку, Єнот підхопив одяг і спустілі сумки. Ні на Римаса, ні на Кейсі ніхто навіть не глянув, видно, їм нічого було розкриватися.
Ольша обернулася й безпомічно глянула на засмаглу строкату юрбу. Так і не вдалося стати частиною неї. А хотілося.
Ще здалеку стало помітно, що «Оксо» понівечили до невпізнанності. Скло й фари, щоправда, лише покрилися дрібного мережею тріщин, але вціліли, зате по корпусу 1 мов кувалдами молотили. І шини порізали І на жмути.
— Так! Чудово… — процідив Сеня. — Хвилин І на двадцять, не менше. Тепер їх точно не І наздогнати.
Квапитися хірурги відразу перестали. Взагалі, навіть зробивши помилку, Сеня з Єнотом ніколи не злилися й не ремствували. Намагалися виправити по можливості швидше й докладали до цього всіх зусиль.
Покалічені дверцята спільними зусиллями вдалося трохи відчинити, точніше підняти. Усередину просочився Паха, зробившися пласким, як дошка. Він торкнув щось на пульті й поспішно покинув машину.
Поранена «Оксо» ожила. Мутними плівками «потекло» скло, з покришок лахміттям почала відвалюватися ушкоджена гума, захрумтів, випрямляючись, метал. Вм’ятини пропадали. Автомобіль відновлювався на очах.
— Що це Паха там сотворив? — буденно запитала Ольша. Здивування цього разу не було.
Сеня пояснив:
— Задіяв програму машинної регенерації…
От так. Машинна регенерація. Ніби в ящірки: відтоптали хвіст, ну й дідько з ним. Новий виросте.
Ольша зітхнула. Адже насправді перед нею стояла втілена смерть усіх станцій техобслуговування. У вигляді кнопки на панелі кермування і якоїсь крихітної коробочки в надрах інопланетного автомобіля.
Сеня не помилився з часом: за двадцять дві хвилини «Оксо» знову став як новенький.
— Їдьмо…
Незважаючи на видимий спокій і незворушність, настрій у хірургів було надзвичайно огидний.
— Скажи, Сеню, — запитала Ольша, дивлячись просто в бісмаркові окуляри, — чому з «горіха» машина виростає повністю за десять хвилин, а регенерує вдвічі повільніше?
Сеня помовчав, потім буркнув:
— Це до Єнота. Він спец…
— Програми різні, — зітхнув Єнот. Напевно, він не міг второпати, як можна не знати таких простих речей. — Різний рівень складності: чи рости за готового програмою з форсажерами, чи відслідковувати ушкодження й заново створювати програму. Та й енергії на регенерацію разів у сім більше йде…
Ольша зітхнула. Ембріомеханіка… Слово якесь неживе.
Зелену «Смугу» дорогою вони так і не наздогнали. Що, власне, й очікувалося.
У Ялту в’їхали вже затемна. Нічне небо атакували міріади вогнів по всьому узбережжю, темінь висіла тільки зверху, над горами, а в місті потоки електричного світла захльостували кожну вулицю.
— До «Ореанди»? — запитав Єнот.
Сеня кивнув.
«Оксо» звернув на вулицю Гоголя й покотив уздовж канала, куди люди сховали жваву гірську річечку Учансу.
Вони припаркувалися на стоянці між «Фордом-Венера» і низенькою пальмою біля тротуару. Пальма дуже була схожою на дитячу іграшку.
— Товстий! Перевір номер і ресторан. Потім повертайся.
Ольші Сенин наказ нагадав шкільні задачки з програмування. «Взяти кулю зі смугастої урни…»
Паха безмовно пішов до шикарного порталу, дорогою «переодягтись» в денді-стилягу, аж до хризантеми в петлиці. Швейцар на дверях поклонився йому, немов арабському шейхові, набитому нафто доларами.
Ольша хихикнула: якщо Паха сотворив кредитку із власної тканини, швейцар пошиється у дурні, бо Паха тканинами не розкидався, навіть гільзи після стрілянини втягував у себе.
Повернувся він дуже швидко. Похитав головою — мовляв, немає ніде.
Єнот рушив машину. Емоції вони із Сенею стримували.