Люди і тварини
- Автор: Парфанович Софія
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: Наукове товариство ім. Шевченка
- Жанр: Природа и животные
Электронная книга - «Люди і тварини». Краткое содержание книги:
Проте Микола любив розказувати про ту свою пригоду із смердюхом. Було помітно, що спогад про ту немилу пригоду затронув його. Він закурив нову цигарку й говорив:
— З того часу, тих звірів я не можу знести на очі. Як тільки донесеться до мене той сморід, я зараз таки чатую на скунса. Щоб не сталося зі мною те саме, що оноді, я ховаюся в кущах. Як іду обходом у лісі, завжди маю з собою фузію. То так, із засідки тільки пукну й по ньому. Уже чотирьох застрілив. Дуже файний кожушок. Коли б іще два, був би ковнір до куртки. Але не так мені йде про ковнір, як про пімсту. Питаєте, який великий той смердюх? Як великий кіт. А на чорному кожушку білі смуги. — Микола показує рукою як саме є великий скунс і при тому спльовує скрізь зуби. Ось так нажив собі скунс смертельного ворога. Краще йому й не показуватися Миколі на очі.
Але Ігнат додає щось більше приємного й, на цей раз, на користь звірка. Зажив він у шатрі, на пагірку. Перед шатром ватра, поруч столик, а над ним лямпа. Пан Ігнат щось пише. До нього підходить скунс, підносить голову й нюшить: пахне ковбасою. Скунс дивиться на Ігната й нібито каже:
— А я знаю, чим то пахне! Не займай мене, а почастуй!
— А ти чого тут? Хочеш ковбаси? Я і не знав, що ваш брат її любить!
Ігнат бере шматок ковбаси, регочеться і обережно протягає його звіркові. Скунс бере ковбасу в зуби й зникає в хащі. Ігнат прижив собі приятеля; на нього скунс ніколи не порскає.
Звичайно скунс навіть не борониться від напасника. Він тільки повертається задком і підносить хвоста… Така «оборона» цілком вистачає для того, щоб прогнати навіть найбільшого звіра. Кожен, хто хоч раз у житті мав із ним таку пригоду, як Микола, пам’ятає її на протязі всього свого життя і ніколи не займає біди, бо «оборона» скунса може коштувати йому знепритомніння і навіть сліпоти.
Бобцева пригода
Якби Бобцьо вмів думати, він застановлявся б, чого його пані боїться ночі. Він бо сам, чорний вовчур в ночі залишався на дворі. Зараз поруч будиночку, де зажила на дозвіллі його господиня, пані Ліда з донечкою Нінкою, ріс рідкий лісок. Ці сосни шуміли сипко хвоєю і пахнули живицею. Під одною з них зажив Бобцьо. Його припинали на довгому ланцюжку тоді, коли він не був разом з господарями. З ними він ходив свобідно на прогулянки. Тоді бігав поміж деревами й кущами та нюхтів поміж ними. Ганяв білок і бурундуків, нюшив за слідами інших лісових звірків, а головно котів. Вони заходили туди з сусідських господарств і Бобцьо, як і всі пси, ненавидів їх. Може тому, що ставились до нього з погордою і гляділи на нього звисока, хоч інколи були не більші його ноги. Але спробуй собі зачепити з такою лютою бідою? Заплює тобі очі, подере ніс, мало очей не видере. Тож, як інші пси, і Бобцьо уступав їм з дороги.
Серед інших лісових запахів Бобцьо відрізняв теж сліди полоскунів, що пахнули мокравиною, в якій жили, опосів, що пахнули кожухом, якого не мили й не чесали та ласиць, що пахнули курниками. Запах то пронизливий — ласиці жирують не лиш на домашньому птастві, але й на малих лісових птахах. Пожирають їхні яйця і малят.
Але, був один запах, якого Бобцьо вирізняв дуже чітко. Це пронизливий, дикий, лісовий запах скунса. Від нього у Бобця кружляла голова й нападали його нудоти. Самого спричинника цього смороду, скунса він не бачив. Він жив у гущавині й рідко появлявся у сусідстві людських жител.
Так жилось Бобцеві під високою сосною влітку. Туди прибули його господарі на літо. З Нінкою він грався і з господарями ходив плавати в озері.
Після купелю вони всі троє йшли прогулятись і Бобцьо гонив по лісі та побріхував і нюшив. Так було й сьогодні. Вони забились у лісову гущавину, де Ліда шукала грибів, а Бобцьо пігнався в хащу. Але що то? — подумала за хвилину Ліда. З хащі долітало жалке скавучання. То Бобцьо плакав! Скаржився, а поміж першим і другим гавчком, тягнув тонко й жалісно. Що сталось йому?
— Щось трапилось Бобцеві, Ніночко, — говорила Ліда. — Виє і скавучить так тонко-пронизливо. Може де попав у яку пастку, може щось страшне трапилось йому. Біжімо, шукаймо!
Вони продирались крізь хащу, йдучи за його голосом. Що більше наближувались, то виразніший ставав запах скунса.
— Ой, як смердить, аж дух запирає! — скаржилась Ніночка.