Люди і тварини
- Автор: Парфанович Софія
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: Наукове товариство ім. Шевченка
- Жанр: Природа и животные
Электронная книга - «Люди і тварини». Краткое содержание книги:
Мабуть тому Ліля не зачула кроків позаду себе. Врешті, звірі ходять тихо й обережно. Два Бельбаси знічев’я спинились біля неї. Не зважаючи на неї, вони метнулись до торбини. Торгали її зубами й дерли пазурами. Миттю цілий обсяг потоптали й порозкидали нюшачи його та пробуючи його смаку. Найшли перекуску, гаркались за неї та рвали кожне до себе.
Ліля наче скаменіла від наглого переляку. З страхом побачила, як два кріпкі молоді ведмеді господарюють у її торбі й нищать її речі. Лежав помазаний і подертий записник, книжка, он, пливла в річці.
Поснідавши, — а не було того доволі, Бельбаси наче б аж тоді помітили власницю торбини й харчів. Один став нишпорити в її накидці, другий встромив ніс у її кишеню. Ліля скрикнула та підвівшись стала бігти до стежки. На ній стояла мама-ведмедиха й бурчала погрозливо. У червоній пащі міцні зуби.
— Я ж вам казав, щоб були обережні, — нагадував Майк, вислухавши Ліліне оповідання про її пригоду з ведмедями. — Вам самим може нічого не було б сталося: ведмеді не комарі, не кусають — жартував. — А вже вашій торбині та приладам обійшлось гірше. Не кажу вже про страх, якого ви набралися, побачивши ще й ведмедиху. Бо від молодих вам не дуже щось загрожувало. А вже зустріч з самою самкою, готовою боронити своїх молодих, могла б бути небезпека.
— Не думаю, щоб вона поважувалась нападати на людину. Минулого літа вона дістала порядну научку. Ти знаєш котра це, — питав Франк. — Я бачив її після того, як її хоробрі діточки сплюндрували панину торбу. Торік ми зловили її в постку й назначили жовтою фарбою. Оці смуги ще й далі помітні в неї на карці. Потримавши її в «тюрмі» вивезли ми її глибоко в ліс, там де не буває туристів. Вона знає, чим пахне зустріч з людиною. Другий раз вона не поважилась би займати її.
— Але моя торба, але мої матеріяли й приладдя! — бідкалась Ліля. — До того я набралась страху. Зустріч з ведмедями не належить до приємности. Оця червона паща, оці гострі, міцні зуби — ні ви краще не згадуйте! І як вона бурчала погрозливо!
То був страх. Що правда в нього не було великих очей, хоч так каже народня мудрість, бо у ведмедів розмірно малі очі. Але, от, кігті й зуби чималенькі, до того ж гострі.
На щастя, на страху скінчилося.
Прощавай, мамо!
Літо Бельбаси провели щасливо в Великому Парку.
Їли багато всього. Відомо: ведмеді їдять усячину: рослини, ягоди, мед — його вони дуже люблять, — черв’яки й личинки, миші та інші малі звірки. Дуже люблять риб, яких зручно ловлять у річках. Так, що ціле їхнє життя повертається навкруг їжі. Не диво: звірі вони великі, тяжкі, кістки їхні покриті міцними мускулами, а поверх них товстим шаром сала. Поверх нього, очевидно, кожух. Коли приходить час зимової сплячки, вони досконало підготовані до голодівки.
Так і діялося з Бельбасами: їли, ласували на харчах, що їх покидали туристи, вишукували все їстивне в бочках для сміття. Поміж харчуванням грались і змагались і тоді були схожі на двох змагунів, що беруться за плечі й термосять один одного. Така вправа зміцнювала їх.
З ними ходила ще й мама. Її навчання нераз ставало в пригоді молодим. Утікати на дерево, коли небезпека — одне із знань, яких їх навчила вже завчасу. Хоча вони товстіли з дня на день і ставились тяжчі, проте дерлись по деревах звинно наче коти, і мама могла б бути горда з їхньої зручности та сили. Правда, нераз вона мусіла вживати стусанів, а то й показувати зуби. Взагалі ведмедик слухняний і поважає маму. Але в кого немає хоч трохи самоволі й охоти до псот? Мамине бурчання швидко приводило їх до порядку. Проте стусанів нераз доводилось зазнати.
Літо бігло швидко. Мама часто покидала молодих і зникала в гущанині. Жили тоді самопас і це теж було для них підготовкою до самостійного життя.
Швидко наближалася осінь. Пожовкли вершки дерев, стало золотіти підбиття лісу. Кущі прибралися разками червоного намиста, ягід, що в зимі не одному звірові стануть у пригоді.
Чорні ожини обсипали кущі солодкими ягодами. Великі й соковиті вони дуже смакували лісовим звір’ям. А вже ведмедям і поготів. Нагне такий гілку, придержить до землі лапою та обскубує ягоди. Облизується смаковито.
Ми теж любимо ожини. Вони великі й можна ними швидко наїстися. А коли ще горіх якийсь перепаде чи зерно, то й справді смакує воно як лакомина.
Золото лісу стало змінюватися на глибоку червінь. Спершу запалахкотіли нею сумаки й терни. Але один-другий приморозок погасив червінь і змінив її на темну багрінь. Швидко стали дуби покриватись темною міддю і клени сипати ясне золото свого листя на ситозелені свої підніжжя.