Люди і тварини

Смердюх у бочці

На пагірку хатка. Напроти, через подвір’я друга. А далі гай і ліс, в ньому теж хатки.

На пагірку жив Микола. Він доглядав оселі. Такі були його обов’язки в цій оселі. Знав він усіх гостей, що приїздили влітку до оселі. Але з них він найбільше любив дітей. Ви могли бачити його за кермою моторової косарки, з цигаркою в зубах. Біля нього завжди кількоро дітей. Вони радо їздили з Миколою, хоч і не був говіркий. Косарка тарахкотіла, гуркотіла й підстрибувала на вибоїстій дорозі. Діти любили таку їзду. Вона була зовсім не така, як їзда з батьками автом, по гладких дорогах. Радше нагадувала гойдалку.

Знав Микола й усіх звірів, що гніздились на пагорку, або й заходили туди з сусідських лісів та з надозерних хащів. Багато їх було, хіба що малі звірки, як от білки, бурундуки, опоси, ласиці та ще там один чи другий рід гризунів. В хащі жили полоскуни (ракуни), траплялись опоси й скунси. Їх звички Микола вивчив, і ні вони йому, ні він їм не робили прикрощів. Жили собі поруч, над озером, що хлюпотіло дрібними хвильками. На ньому човен і рибалка з вудкою в руці. А береги озера мережали білі троянди латаття.

Все ж одного разу трапилась Миколі немила пригода. І то там, де найменше її сподівався. Бо хто думав би, що бочка на сміття криє в собі загрозу? Ми всі проходимо біля неї і навіть не помічаємо її. Така собі бляшана бочка. Вигляд у неї сумовитий, бо вже немита. Миколі доволі роботи, ще мав би мити бочки на сміття. Доволі з ними мороки й так. Треба випорожнювати й вивозити в яр та й треба сміття палити, ще й доглядати, щоб ліс не загорівся. Дим гризе в горлі й Микола завзято курить цигарку за цигаркою, щоб дим димом проганяти. Так як каже народня мудрість: клин клином вибивати. Невідомо, чи помагає йому те.

Так, ото сьогодні Микола випорожнює бочки, бо є літо й гості накопичили в них сміття. А що привик сам до себе говорити, робить це й тепер:

— Стій бочко, чого перевертаєшся? Думаєш, що сміття збиратиму руками з землі, як тобі захочеться його висипати!

Невідомо, чи бочка щось думала й чи щось відказала Миколі, але сталося щось несподіване. Коли Микола підняв покришку, в бочці на купі сміття щось заворушилось. Чорне хутро, з білими смугами по боках та на пухнатому хвості, підстрибнуло, мабуть бажаючи втекти від напасника. Але бочка була гладкостінна й він, той пухнатий звірок, упав назад до неї. Не чекаючи на те, що далі робитиме Микола, скунс повернувся до нього задом і піднісши хвоста, порснув йому в обличчя бронзову рідину. Пронісся проймаючий сморід! Микола покинув бочку, що покотилась по землі. Скунс вистрибнув з неї і зник у траві.

Сморід був млісний і знепритомлював. Опам’ятавшись від заскочення, Микола витер рукавом обличчя і попростував бігом до хати, щоб мерщій помитися. Але пронизливий сморід не відставав і все начебто наздоганяв його. Коли Микола прибіг до хати, то вже смерділо не тільки повітря, але й все: і він сам, і його одяг, і навіть долівка кімнати… Що вже й казати про лазничку, де він мився і парився, але ніяк не міг відмити біди! Раз-у-раз намилював він собі руки й обличчя, але все намарно: пронизливий сморід не зникав. Як саме лаяв Микола скунса, за такий спосіб боронитися від напасників, годі розповісти…