Провина
- Автор: Хома Анна
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда
- ISBN: 966-7188-80-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Провина». Краткое содержание книги:
Чи варто тривожити приспаних привидів і де взяти відвагу, щоб уціліти у боротьбі з ними?
Одвічні запитання. Одвічна війна між Світлом і Темрявою. Війна яка ніколи не завершується. І треба вирішити, під чиї знамена встати, і в цьому рішенні не можна помилитися, бо помилка може перерости в Провину, яка здатна перекреслити теперішнє і зруйнувати майбутнє, і яку не можна буде загладити навіть найбільшою ціною.
— Пункт другий?
— Я ще з першим не розібрався.
— Валяй, розбирайся і не дуже переймайся, якщо з кимось поруч трапиться невеличкий екзітус лєталіс.[4] Його проблеми.
— Смішно.
— Дуже смішно. Ось тільки закінчу прочищати собі мізки, одразу почну сміятися.
— Чекаю — не дочекаюся.
Влад завмер із рушником у руках.
— Здається, таксист вивантажив посуд… я брав напрокат… вивантажив просто на дорогу та й поїхав.
— Ніякого посуду я на дорозі не бачив. А багато його було?
— На п’ятдесят осіб. Три коробки.
— Не турбуйся так, може, хто вкрав.
Влад кинув рушник і присів на край ванни. Було холодно, як буває тільки в спекотний літній день.
— Добре, пане викладачу, добивайте.
— А як щодо різних трафунків зі смертельним кінцем?
— Не дочекаєшся.
— Сам напросився. Знаєш, Владе, хто мені у п’ятницю подзвонив?
— Мені теж багато хто у п’ятницю телефонував, але ж я не біжу і не піднімаю нікого в неділю вдосвіта, бо мені, бачте, телефонували аж у п’ятницю…
— Дванадцята година, яке удосвіта!
— До речі, учора ти мав бути в мене на весіллі.
— Я мав чергування. На ставку викладача коледжа сьогодні далеко не заїдеш. Я навіть додому ще не заходив, одразу примчав до тебе. Але ти мене не перебивай. Вгадай, на яку букву починається ім’я?
— Що?
— Мала моя надивиться теле-шоу-вікторин, а потім до мене так сікається. Угадай, каже, тату, букву, на яку починається моя оцінка з алгебри…
— А не подався б ти… на ці букви?
— Не дочекаєшся.
— Можна, я прийму душ, а потім ми побавимось у загадки і відгадки? Гукнеш сюди свою малу, вона в тебе спец із…
— Пам’ятаєш Зоряну Короленко? Зірку?
Десь далеко-далеко зашурхотів червоногарячий шовк. А по ньому покотились агатово-чорні маслини. Шовк і маслини. І жінка, яка любила ці дві речі понад усе.
— Олежику… ти про що?
Назустріч — по-дитячому наївні очі. І наївне запитання:
— Пам’ятаєш?
Страшно захотілося ще раз засунути голову у воду, краще — в крижану, але підозрював, що й це не врятує. Учорашній день так нахабно і недобре тривав у сьогоднішньому. Хоча… все почалося ще в п’ятницю.
А якщо серйозно — багато років тому.
— У п’ятницю ввечері, близько одинадцятої Зоряна подзвонила мені і сказала, що ти… латини не вистачить, щоб повторити все те, що вона казала. І голос її мені не сподобався…
— Я не розумію, чому вона раптом тобі подзвонила?
— Зовсім не раптом. Ми часто телефонуємо одне одному. Хіба я тобі не казав?
Влад потер око.
— Ні, ти мені не казав. І часто ви… про мене говорите?
— Днями й ночами. Не маємо про що говорити, тільки про тебе. Ти в нас дуже популярний, півміста тільки про тебе й говорить, а друга половина розвісила вуха і слухає, хіба ти не знав?
— Так, я пішов у душ. Прошу зачинити двері з другого боку.
— Ти не хочеш запитати, що її так знервувало?
— Відчуваю, що ти мені зараз це скажеш.
— Я не знаю. Думав у тебе спитати ще тоді, у п’ятницю ввечері, але не міг тебе розшукати.
— Може, я був у підвалі, туди неможливо додзвонитися…
— Ти не зрозумів. Я приходив сюди, тебе не було, у Людмили-теж.
— Стільки зусиль, щоб мене розшукати…
— Владе, вона полетіла до своїх родичів у Владивосток. Сказала, що назавжди. Я думав, ти захочеш попрощатися.
Маслини і шовк. Сонце і ніч. І не дочекатися відповідей.
— Я помилився?..
Влад опустився на підлогу і притулився щокою до кахлів. Студених кахлів.
Обсмалило холодом до кісток.
— Владе, ти її направду… любив?
— Пункт тринадцятий і останній?
— Вибач.
Біда замахала хвостом. Обожнювала запитання під номером тринадцять. Слиною захлиналася від радощів.
Колись, у сиву давнину, Марія любила прогулюватися пішки, і тепер, пригадавши забуте хобі, проблукала містом стільки, що повернулася додому — ні, до білого будинку з терасою, виноградником і гаражем, будинку, де вона від учора мешкає, а дім — це зовсім інше слово, — повернулася, коли смеркло. Не інакше — одинадцята година вечора.
Чому так відтягувала час — не знала. А точніше — не хотіла собі признатися.
Може, це в неї вроджене? Повертатися туди, де не чекають?
Ключів їй не довірили, тому змушена була дзвонити, потерпаючи від чекання на сходах, вмовляючи себе заспокоїтися, картаючи себе за зухвалість, а сходи — бетоновані, міцні, з металевою сіткою для зчищання бруду з підошов, байдуже дивилися на неї знизу, готові витримати не один удар.
4
Смертельний кінець (лат.)