Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр.
- Автор: Литвин Микола Романович
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 978-966-03-7196-5
- Жанр: История
Электронная книга - «Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр.». Краткое содержание книги:
У книжці львівського історика М. Литвина розповідається про роль і місце Галичини та галичан в Українській національно-демократичній революції. Особливу увагу приділено державотворенню Західно-Української Народної Республіки, провокативній політиці більшовицької Росії, яка намагалася влітку 1920 року прищепити «любов» галичан до Галицької Соціалістичної Радянської Республіки. І хоча своєї мети Українська революція не досягла, її значення важко переоцінити, оскільки вона спонукала нові покоління до спроб розбудови власної держави та здобуття незалежності.
Розмах національного руху набрав такої сили, що 23 червня 1917 р. Центральна Рада видала Перший Універсал, у якому заявила, що здійснюватиме автономію України усупереч волі Тимчасового уряду[86]. У ці ж літні дні в Києві засновано Галицько-Буковинський комітет допомоги жертвам війни, що опікувався земляками військовополоненими і біженцями, які поверталися зі східноєвропейської Росії, Західного Сибіру і Туркестану. Саме із них, «зрадників» Австрії, через кілька місяців у казармах на вулиці Пироговській, 9 було сформовано курінь січових стрільців, який очолив колишній старшина австрійської армії 27-річний Євген Коновалець[87]. До речі, Михайло Грушевський із неприхованою симпатією ставився до своїх земляків-січовиків, і не випадково курінь здійснював охорону його київської резиденції та поїзда.
Одразу ж після більшовицького перевороту в Петрограді Генеральний Секретаріат виступив із відозвою «До всіх громадян України», в якій сповістив про «криваві події» у російській столиці і заявив, що буде рішуче протистояти будь-яким спробам підтримки петроградського збройного повстання на місцях. Раднарком, очолюваний В. Леніним, визнавався лише як уряд центральних районів Росії.
III Універсал від 7 (20) листопада 1917 р. підбив підсумки початкового етапу формування української державності і проголосив утворення Української Народної Республіки. Встановлювалися кордони республіки, скасовувалась приватна власність на землю і смертна кара, проголошувалися 8-годинний робочий день, контроль над виробництвом, свобода совісті, слова, друку, зборів, профспілок, мови. Центральна Рада звернулась до народів недавньої Російської імперії творити соціалістичні республіки[88].
Проголошення двома сотнями більшовицьких депутатів 25 грудня 1917 р. у Харкові Української республіки рад робітничих, солдатських і селянських депутатів (офіційна назва, але російськомовна – теж Українська Народна Республіка), на жаль, ще більше наелектризувало населення, розкололо національно-політичний табір. Зрусифіковані пролетарські міста, сільські злидарі здебільшого підтримали більшовиків. Та й більшовицький Петроград теж зробив ставку на харківський раднарком. Це й не дивно. Лише Донбас давав 70 відсотків вугілля, що видобувалося у Російській імперії. Крім того, з України на заводи Росії у 1915–1916 рр. надходило 96,7 відсотка прокату, 68 – сортового металу, 81 – олова, 90 – срібла, близько 75 – чавуну. А ще чимало збіжжя, спирту і цукру. Все це і дало привід голові ВЦВК Якову Свердлову на початку 1919 р. категорично заявити: «Вы знаєте, что спасение всей революции – не только российской, но и международной – находится в руках Украины?». У тому ж дусі безсоромно повчав агітаторів-комуністів нарком Л. Троцький: «Помните также, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, сала, Черного моря Россия существовать не может, она задохнется, а с ней и советская власть и мы с вами…»[89].
Як бачимо, наприкінці 1917 – початку 1918 рр. політична напруга на Україні дійшла до кризи, яку Москва прагнула розв’язати силою зброї. Уже 4 (17) грудня голова Раднаркому В. Ленін і народний комісар закордонних справ Радянської Росії Л. Троцький повідомили Центральну Раду про визнання УНР і водночас в ультимативній формі відверто пригрозили:
«1) Обязуется ли Рада отказаться от уступок дезорганизации общего фронта?
2) Обязуется ли Рада не пропускать впредь без согласия верховного главнокомандующего никаких войсковых частей, направляющихся на Дон, на Урал или в другие места?
3) Обязуется ли Рада оказывать содействие революционным войскам в деле их борьбы с контрреволюционным кадетско-калединским восстанием?
4) Обязуется ли Рада прекратить все попытки разоружения советских полков и рабочей красной гвардии на Украине и возвратить немедленно оружие тем, у кого оно было отнято?
85
Турченко Ф. Перша світова війна і геополітичний дискурс України // Студії з історії Української революції 1917–1921 років. Київ, 2011. С. 10–20.
86
Винниченко В. Відродження нації. Ч. I. С. 219–222.
87
Кучабський В., Безручко М., Коновалець Є. Золоті Ворота. Історія Січових Стрільців. 1917–1919. Львів; Рочестер, 2004. С. 19–24.
88
Винниченко В. К. Відродження нації. Київ; Відень, 1920. Ч. II. С. 74–80.
89
Див.: Романчук О. Ультиматум: хроніка одного конфлікту між Раднаркомом РСФСР і Центральною Радою. К., 1990. С. 9, 56–57.