Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр.

Цікаво, що вже у перші дні свого головування М. Грушевський звернувся до міністра судівництва Тимчасового уряду Росії О. Керенського якнайшвидше визволити із «заслань і тюрем» галичан-українців[81]. Широкої автономії України та негайного звільнення митрополита Шептицького і військовополонених галичан вимагали делегати Губернського кооперативного з’їзду, що відбувся 27–28 березня у Києві. 30 березня голова Тимчасового уряду Росії князь Львов прийняв українську депутацію у складі А. Лотоцького, М. Корчинського, М. Славінського та ін., загалом представників Товариства українських поступовців і петроградської ради, яка одразу ж виклала домагання: усунення церковної православної адміністрації в Галичині, повернення прав греко-католицькій церкві, відновлення у Галичині та Буковині довоєнного укладу громадського і політичного життя, повернення із заслання галичан і буковинців[82]. Зауважимо, що у ті весняні дні на Тернопільщині продовжувалась кривава масакра, і тисячі «неблагонадійних» мирних жителів, немало полонених стрільців і старшин легіону УСС гнали у приволзькі та сибірські табори, трудові команди російських міст.

1 квітня 1917 р. відбувся стотисячний похід киян на підтримку скликання Українського національного конгресу. Над головами демонстрантів тріпотіли жовто-блакитні знамена, давні герби Галичини (лев) і Наддніпрянщини (архангел Михаїл), лозунги «Нехай живе самостійна Україна!», «Вільна Україна у вільній Росії!», «Нехай живе соціалізм!» та ін. У шеренгах ішли й звільнені з таборів січовики, діти з притулку для галичан. Група вихідців із Старого Самбора (Львівщина) розгорнула транспарант «Нехай живе федеративна республіка і український сойм!»[83]. Такі ж вимоги висувалися на українських маніфестаціях у Петрограді й Москві, організованих Українськими національними радами.

Для підтвердження своїх повноважень 7–8 квітня Центральна Рада скликала Український національний конгрес, на який прибули півтори тисячі делегатів і гостей від губерній України, а також Криму, Холмщини, Кубані, Москви і Петрограда. Конгрес ще раз підтвердив вимогу надання національно-територіальної автономії Україні, виступив за негайне звільнення з таборів галичан, а також визнав новообрану Центральну Раду українським парламентом. Її головою більшістю голосів знову було обрано Михайла Грушевського, заступниками Сергія Єфремова і Володимира Винниченка. Ідеї цього широко представницького зібрання підтримали військові віча у Тернополі та Коломиї, Чорноморська українська громада у Севастополі, всеукраїнський селянський, педагогічний і військовий з’їзди[84]. Виступаючи на І Всеукраїнському військовому з’їзді у травні 1917 р. Микола Міхновський (донедавна харківський адвокат і суддя-поручник Київського окружного військового суду) закінчив промову державно-соборницьким закликом: «З цієї війни (Першої світової. – Авт.) ми мусимо вийти як вільний суцільний народ, і вся прабатьківська земля наша повинна належати українському народові, щоб він був сам пан на своїй землі, щоб справдилась мрія нашого геніального поета Франка, сина галицької землі: