Фатальна помилка
- Автор: Литовченко Тимур Иванович, Литовченко Елена Алексеевна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5144-8, 978-966-03-7213-9
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Фатальна помилка». Краткое содержание книги:
Проте скористатися такою історичною можливістю не вдалося…
— Як завгодно, — з полегшенням зітхнув вартовий. Потім застромив смолоскип у подвійне кільце на стіні біля дверей. Подлубавшись у невеликій торбинці на паску, витягнув звідти свічковий недогарок, запалив його від смолоскипа й поспіхом вийшов геть, закривши за собою важкі металеві двері. Заскрипів ключ у замку, потім отець Димитрій почув, як кроки охоронця стишуються далеко в глибині коридора. Ще кілька хвилин він дослухався до тиші, що настала за дверима, поки не переконався: вони справді лишилися самі.
— Ви прийшли, щоб вислухати мою сповідь, святий отче? — порушила мовчанку жінка. — Це буде остання сповідь… хіба ж ні?..
Диякон гаявся з відповіддю. Він раптом злякався, що якимсь необдуманим словом зіпсує все. Тоді люди, що доручили йому настільки відповідальну місію, залишаться незадоволені виконавцем.
— Я вмираю, отче, я відчуваю: кінець вже близький. Що зараз потрібно від мене? — запитала ув’язнена у священнослужителя.
— Покайся в гріхах, раба Божа, і попроси у Всемилостивого прощення.
— Мені немає в чому каятися.
Жоден м’яз не здригнувся на обличчі жінки при цих словах. Вимовляючи їх, ув’язнена ледь помітно посміхнулася, вишкіривши зуби, що в невірному світлі смолоскипа виглядали напрочуд хижо. Священикові зробилося зле від цієї посмішки. Відчувши, як по спині пробіг холодок, він скрикнув:
— Як?! Ти наполегливо домагалася священика, а тепер стверджуєш, що тобі нема в чому каятися?
Почувши це, ув’язнена різко мотнула головою. Священик внутрішньо здригнувся, тому що її очі спалахнули криваво-вогненним світлом, хоча голос залишився вбивчо спокійним:
— Дурниця. Це сповідь, а не допит, тому я зовсім не маю звітувати про якісь надумані гріхи. Але якщо ви, отче, не розумієте цього, то я не бажаю вас більше бачити. Вертайтесь туди, звідки прийшли — до своєї благочестивої пастви… Ви мене зрозуміли?
Священик не відразу второпав, як відповісти на цей раптовий випад. Така зухвалість спантеличила і злякала його. Ув’язнена поводилася дивно — зовсім не так, як інші засуджені, котрих йому доводилося сповідувати. Обережність підказувала, що краще піти — а раптом відьма замислила зле?! Але диякон придушив у собі цей порив і вирішив залишитися до кінця.
— Покайся в гріхах, — повторив Димитрій, намагаючись нічим не видати свого хвилювання, і простягнув Марині великий срібний хрест. — Покайся і спокутуй гріхи свої, доки не пізно.
Однак ув’язнена, яка невідривно пильнувала диякона, встигла перехопити його погляд. Поводилася, немов змія, у будь-який момент готова вжалити…
— Мені немає в чому каятися, — уперто повторила жінка і знов хижо посміхнулася. — Я не належу до вашої віри, я взагалі ненавиджу схизматиків. Всі ви — затято брехливі лицеміри. Обіцяли мені вічне блаженство в раю, а після сипали мерзенними обвинуваченнями…
Священик відступнув до дверей, збираючись покликати вартового, але не встиг: ув’язнена здійнялася на ліжку і простягнула кощаві руки до нього. Диякон перелякано позадкував… Але тут обличчя відьми спотворила жахлива гримаса, вона із тужливим стогоном впала на ліжко і завмерла там у надзвичайно незручній позі. Димитрію здалося навіть, що вона померла — однак червонуваті очі продовжували осмислено спостерігати за священиком.
— Що з тобою?.. — співчутливо спитав диякон, мимоволі відчувши приплив жалості. Поступово жінка впоралася з болем і прорипіла:
— А ви не схожі на інших священиків, які приходили сюди раніше…
— Людським судом ти вже засуджена, проте Господь милосердний, — священик спробував говорити якомога м’якіше. — Бог утішає в нещасті й полегшує найтяжчі страждання, якщо бачить щире каяття.
— Годі вже, — різко зупинила його жінка. — Ви, я бачу, прийшли сюди зовсім не для того, щоб утішити мене перед смертю. Ви хочете дещо вивідати в мене… Але я знаю: щойно розповім про все, як ви відшукаєте і вб’єте дорогих мені людей!..
Диякон хотів заперечити, однак ув’язнена не дала перервати себе:
— Стривайте, дайте сказати! Отже, нічого подібного не станеться. Я не могла б розповісти про моїх близьких, навіть якби захотіла. Я ж бо сама нічого не знаю про них!!! Нічого відтоді, як мій чоловік був убитий під час полювання, мій найвідданіший друг посаджений на палю, а син повішений… А батько?!
Ув’язнена на мить замислилася, дивлячись на сірі, вкриті цвіллю стіни.
— Про батька я також нічого не чула… Давно не чула, дуже давно… Єдине, що тепер відчуваю — це смерть, смерть, навкруги смерть…