Фатальна помилка
- Автор: Литовченко Тимур Иванович, Литовченко Елена Алексеевна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5144-8, 978-966-03-7213-9
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Фатальна помилка». Краткое содержание книги:
Проте скористатися такою історичною можливістю не вдалося…
У Ракові також працювала одна з найкращих друкарень тієї доби, що належала Себастьяну Стернацькому. У період 1602–1638 років у ній вийшли у світ 246 книг. Деякі з цих видань були розраховані на руських (українських) читачів, зокрема «Антапологія…» (її ймовірним автором був Остап Кисіль, він же — Євстафій Гизель, який критикував ідею унії православних з католиками), драматичний твір «Трагедія руська» — перше відоме в історії видання, надруковане розмовною українською мовою.
Після ліквідації Раківського центру аріянства завдяки социніянським педагогам Матвію Твердохлібу, Якову Гриневичу-Гижановському (Яну Трембицькому) й Луці (Юхиму) Рупневському майбутня кисилинська школа перетворилася у вищий навчальний заклад (академію) з філією в Береску (тепер село в Рожищенському районі Волинської області). Як засвідчують документи, тут навчалися молоді люди з різних верств. Рівень студій в академії був досить високим. Окрім класів поетики й риторики, у ній існував ще один вищий клас, у якому вивчалися філософія й теологія.
Глава 4
Відьмин син
Пізнім осіннім дощовим вечором до Великого Соловецького острова підплив крихітний рибальський човник. На берег лиховісної бухти Благополуччя зійшов змерзлий подорожанин. Кутаючись у просякнутий вологою дорожній плащ, тремтячи від холоду, він поспіхом попрямував до Соловецького монастиря. Хоча тут налічувалося близько трьох сотень ченців і понад п’ять сотень послушників, Божа обитель вже кілька десятиліть слугувала також своєрідною церковно-політичною в’язницею. Й нарешті, товсті монастирські мури, військовий гарнізон та артилерія перетворювали Соловецький монастир у важливу прикордонну фортецю…
Утім, архангельського священика Димитрія Тихонова настільки разючі контрасти анітрішки не хвилювали. У непогожу осінню пору він був терміново покликаний сюди, щоб вислухати останню сповідь якоїсь помираючої особи. Виконуючи це делікатне доручення, святий отець ледь не потонув у водах похмурого Білого моря — втім, пастирський обов’язок вищий від усього! Хоча в таку негоду сидіти би вдома і грітися біля вогню…
З півночі віяв крижаний пронизливий вітер, самотні дерева вигиналися, рипіли, стогнали, їхні могутні гілки билися об широкі монастирські мури. Священнослужитель геть змерзнув, проте все-таки продовжував шлях. Чим ближче наближався до мети, тим більше відчував величезну втому і бажання спокою. Але ж пастирський обов’язок!..
Нарешті він опинився біля воріт Соловецького монастиря й несміливо постукав у них. Через деякий час з іншого боку долинули довгоочікувані кроки, ледь чутні через завивання вітру.
— Кого це ще принесло проти ночі? — невдоволено пробурчав вартовий, намагаючись відкрити оглядову заслінку. Він прововтузився досить довго, поки віконце з рипінням не розчахнулося, тоді тріпотливе світло смолоскипа вихопило з темряви обличчя й частину фігури незнайомої людини в довгій чорній рясі.
— Хто ти такий? — згідно з тюремним порядком, запитав охоронець воріт, хоча й був заздалегідь попереджений про майбутній приїзд гостя.
— Диякон Димитрій Тихонов.
— Навіщо прибув сюди?
— Викликаний до одного з ув’язнених. Це жінка, вона помирає…
— Ага, нарешті! Приїхав, дочекалися! — вартовий явно зрадів, ще якийсь час помудрував із запорами, потім розчахнув важкі, оббиті залізом ворота й звернувся до гостя: — Заходь, та швидше, бо непогода он як розігралася.
Священик не змусив себе довго вмовляти. Насамперед охоронець провів його в добре протоплене вартове приміщення. Коли приїжджий скинув плащ, то виявилося, що це стрункий парубок у наскрізь промоклому одязі. На вигляд йому було ледве більше двадцяти років, довге темно-русяве волосся струменіло до плечей великими локонами, а блакитні, ледь прищулені очі дивилися на вартового відкрито й довірливо.
— Та ти весь вимокнув! — сполошився охоронець. — Нумо хутко знімай свою рясу, я тебе у щось сухе перевдягну.
— Нам таке заборонено, — лагідно відповів гість. — Ось тримай, просуши хоча б оце.
Він віддав охоронцеві промоклий плащ, підійшов до грубки й простягнув змерзлі руки до її розігрітої стінки.
— Ну, як хочеш, — дещо ображено пробурчав вартовий і продовжив діловито: — То як же його звати?