Ольга Токарчук. Останні історії

— Прошу, сідайте, — каже, — у вас кров на губах.

Делікатно витирає їй кров короткими впевненими рухами.

— З вами все гаразд? Нап’єтеся чаю? — питає.

— Так, звичайно, охоче. Чаю. Чого-небудь.

Чоловік помагає їй зняти куртку, старанно складає її шалика.

— Чи щось з вами не так? Щось болить?

Ті прості запитання здаються їй складними і недоречними. Робить глибокий вдих, але він замість слів переходить у плач.

— Я вдарилася, мій автомобіль провалився у сніг. Я вибралася з нього і прийшла сюди. Певно, нічого мені не сталося, не помітно, щоб було щось не так, правда? Все рухається, о, прошу, подивіться, — усміхається і рухає руками й ногами, як паяцик.

Маленька жінка ставить перед нею склянку в оздобленій металевій підставці. Сідають за столом навпроти неї.

— Це така погода. Втрачаєш орієнтацію, — каже чоловік і дивиться на вікно, в якому відбивається лампа-сороківка під кулястим білим абажуром, примарний місяць.

— Зима ніяк не закінчиться.

— Завтра прийде внук, огляне вас. Маємо кімнати нагорі, переночуйте в нас, сьогодні вже запізно що-небудь робити. Треба тільки ввімкнути електричний п’єцик, — каже маленька жінка, дивлячись на чоловіка.

Він накидає на плечі грубого светра на застібці й мовчки виходить. За якийсь час його кроки чути нагорі. Скляна лампа під стелею легко погойдується.

Маленька жінка кладе обидві руки на стіл і каже несподівано весело:

— Скажу вам одразу: я маю проблеми з пам’яттю, тому у важливих справах прошу звертатися до нього, — показує підборіддям на стелю. — Я добре пам’ятаю, що сталося давно, наприклад, під час війни, чи коли ми сюди приїхали, пам’ятаю навіть, скільки коштував хліб відразу після визволення. Знаєш, дитино, скільки? Ні, звичайно, а я знаю, двадцять грошів. Але зате погано пригадую собі, що було вчора. То не є та хвороба на “а”, ну знаєш, всі її мають. Я просто стара.

— Добре, пам’ятатиму.

Старенька витягає з креденса розпочату пляшку горілки і вливає трохи до склянки з чаєм.

— Це пані зігріє, прошу випити.

Потім каже:

— Я — Ольга, а він, — показує очима нагору, — Стефан.

Вона ковтає гарячий чай і хоче відповісти; вже розкриває рота, але усвідомлює, що в її голові повно холодного густого туману. Показує на себе пальцем, спрямовує його в саму середину грудей, відчуває його дотик. Знає, що треба сконцентруватися, а тоді, напевно, пригадає. Думки клубочаться відразу під поверхнею, неспокійні пуголовки. Це, безперечно, від удару, тому вона почувається так дивно, ніби спить і ходить, як сновида, певно, має струс мозку, і від того думки змішалися і розлетілися, як фігурки з льоду. Знає, що тепер усе пригадає, тільки мусить зосередитися. Старенька уважно дивиться на неї, чекає. Але вона змучена, збирає думки, та, дякувати Богові, щось відволікає увагу Ольги від того непромовленого запитання, бо вона встає і йде в куток кімнати. Там стоїть пласка дерев’яна скриня, вистелена бурим коцом, на якому лежить чорна кудлата істота. Пес. Його довга шерсть нагадує шнурки, вовняні мотузки, сплутані патли, особливо на голові й ззаду. Він тяжко дихає, постогнує. Разом з Ольгою вони схиляються над тією сплутаною чорнотою. Неприємний кислий запах вдаряє їй в обличчя. Пес ніби відчуває їхню присутність — розплющує око і кидає на них короткий погляд. Той погляд — непроникний, чорний, глибокий, як колодязь, на дні якого можна побачити поверхню підземної води.