Одного разу на Дикому Сході
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7445-4
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Одного разу на Дикому Сході». Краткое содержание книги:
Роман «Одного разу на Дикому Сході» написаний, за визначенням самого автора, у жанрі українського вестерну. Події розгортаються в Україні під час Громадянської війни. За великими скарбами, які заховані у палаці барона фон Шпіла біля села Шпилівка, що під Охтиркою, починається справжнє полювання. Їх хочуть отримати і червоні, й білі. Здається, здобич уже поруч, але раптом виявляється, що палац барона охороняє чудовисько — величезний і могутній Голем, штучна людина, велетень, зроблений за допомогою ворожіння та кабали віденськими рабинами і проданий за великі гроші фон Шпілу. На честь господаря чудовисько називають Шпилем. Він шість метрів заввишки, йому не завдають шкоди кулі і снаряди, не кажучи вже про холодну зброю. Але є в нього слабке місце — він закохується…
— Нумо припини, сучий сину! Бери лопату та копай! — підбіг до хлопця Жникін і вдарив його носаком у бік. Хлопець скрутився, а потім кинувся до чобіт матроса, схопив їх руками і почав цілувати.
— Дядьку, пощадіть! Дядьку, помилуйте! Не хочу вмирати! Пощадіть! — Хлопець бився в істериці, все цілував і цілував чоботи трохи ошелешеного Жникіна, який засумнівався лише на мить. А потім стиснув зуби. Бо знав, що світова революція не для слабкодухих, її не зробиш у білих рукавичках і треба бути готовим до крові.
— Нумо припини! — відкинув хлопця ногою, наче кошеня. — Бери лопату і копай! Копай!
Ударив носаком, потім кулаками, ще і ще. Хлопець закричав і ось уже копав разом з усіма. Чорну, розкішну землю, що швидко сіріла на щедрому степовому сонці та вітрі.
Шість чорних дірок у пожовклій траві, шість очей, якими смерть дивилася на свої майбутні жертви. Шість, бо Міра ями собі не копала.
— А ти чого не копаєш? — помітив Жникін і вмить роздратувався. — Думаєш, як панна, так і могилу тобі мусять інші копати? Все життя кров народну пила, палець об палець не вдарила і в останню мить попрацювати не хочеш, сучко! Нумо копай! — матрос жбурнув ногою лопату до Міри. Дівчина подивилася на нього. Презирливо, як на дурного собаку, що біжить за екіпажем і гавкає біля колеса невідомо для чого. Жникіна аж пересмикнуло від її погляду. Наче того ж собаку, якого візник приласкав на всю спину батогом. — Ах ти ж курво! Ще посміхатися мені будеш! Та я тебе! — Жникін аж затремтів від люті.
— Матросе, ми з вами не на «ти» і ніколи не будемо, — сказала Міра спокійно. І всі здивувалися цьому спокою. Солдати он аж закрутили головами, бо ж видно було, що Жникін запальний, і з ним так не можна балакати, бо вб’є. Але балакала. — Це по-перше. А по-друге, останні хвилини свого життя я не хочу витратити на те, щоб санітарію вам, червонопузим, забезпечувати. Краще сонцем помилуюся.
— Ах ти ж суко! — вибухнув матрос і кинувся до дівчини з занесеним кулаком. Вона навіть не спробувала втекти чи затулитися руками. Стояла і посміхалася. Всі вирячилися на них, і жоден не помітив, як Чет відстебнув кобуру і поклав руку на револьвер. А другу руку сунув у сіно на возі. Сидів і спостерігав, весь напружений, наче стиснута пружина.
Матрос підбіг до Міри і зупинився перед нею з піднятою, готовою для удару рукою. Кілька секунд вони дивилися в очі одне одному. Жникін тремтів, Міра була спокійна, наче аж з цікавістю роздивлялася матроса. Зовсім його не боялася, чим дратувала того ще більше.
— Твар! Підстилка офіцерська! Сучка! Шльондра! Ти мені не вказуй! — розбурхував себе матрос, але так і не наважився вдарити, відступив на крок. Чет прибрав руку з револьвера. — Суко! Суко! Суко! — забурмотів матрос, невдоволений сам на себе, що не зміг ударити. Тепер боявся і подивитися в очі Мірі, відвертався. — Не хочеш копати — залишимо так! Як собаку! Стервом валятися тут будеш! І я тебе власними руками пристрелю! Чуєш, курво? Особисто тобі кулю в потилицю пущу, сучко лінива! Та я таких, як ти, знаєш скількох до стінки поставив, наволоч буржуазійну!
Міра почула це і зблідла. Зчепила зуби, приплющила очі. Згадала, як гостювала у дядька Анатоля на Волині, в його великому маєтку. Батьки відіслали її з Петербурга відпочити на природі і набратися сил. А то ж худе, бліде, раптом на сухоти захворіє. А у дядька Анатоля і молоко, і мед, і ягоди, свіже повітря і товариство з чотирьох двоюрідних сестер та кузена Мікі. Звісно, трохи лякало, що війна була неподалік, але фронт нібито стабілізувався, у газетах писали, що австріяки з тевтонами далі не підуть. До того ж батько Мірин якраз утратив роботу, вдома було сутужно, позичати гроші батьки не вміли, то й вирішили, що вже самі бідуватимуть, а дитину мучити не треба.
Відправили, і все було добре аж до того самого вечора, коли все трапилося. Тоді вже тривожні часи почалися — і на фронті розгардіяш, і в тилу. Розповідали страшні речі, що солдати власних офіцерів убивають пострілами у спину, а потім тікають додому чи не цілими частинами, кидають фронт напризволяще. Дядько Анатоль, коли таке чув, то кривився і важко зітхав, бо сам же був колишній офіцер, російський дворянин, державник, і серцем переймався за долю імперії. Тітка Ельшбета бачила, як чоловік хвилювався, і політичні розмови заборонила. А того вечора діти влаштували виставу. Казкову. Міра грала принцесу, усі хотіли бути принцесою, але роль віддали Мірі, бо хто, як не вона, на казкову принцесу була схожа.